Макариевский храм, г. Киев

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Сьогодні, в М’ясопусну неділю, ми чуємо євангельське читання про найважливішу, найочікуванішу та найстрашнішу для нас подію. Про подію, яка відбудеться вже після нашої смерті, але в якій ми обов’язково візьмемо участь кожен як підсудний, — про Страшний Суд.

Судити нас буде Господь наш Іісус Христос. Однак вершителями суду над самим собою є кожен із нас. Своїм вибором тут на землі, вибором добра чи зла, ми вершимо над собою суд. І Божественний Суддя Господь Іісус Христос закарбує наш вибір на Суді в останній день цього світу. Якщо людина обирає життя не за заповідями Божими, життя без Бога, то у вічності Бог і Його благодать назавжди залишає таку людину. Це і буде справжнє пекло. Бо там, де немає Бога, божественної благодаті, там суцільний смуток, морок, жахи і насильство бісів.

Тут, на землі, навіть останнього грішника благодать Божа не залишає, оскільки тут людина ще в дорозі. Під час свого земного життя навіть найостанніший грішник може розвернутися на 180 градусів, покаятися і спасти свою душу. Після Страшного Суду такої можливості вже не буде. У цьому страшна правда Останнього Суду над людиною.

***

Свій страшний вибір тривалістю в життя кожен робить щодня, долаючи самого себе, свої пристрасті або ж спотикаючись, падаючи і віддаляючи себе від любові Божої.

Критерієм осудження на Страшному Суді будуть факти нашого ставлення до Бога. Чи прийняли ми Його, коли Він просив у нас їжі або води, чи відвідали ми Його у в’язниці або лікарні. Критерієм нашого осудження на Страшному Суді буде наше ставлення до людини, з якою ми зіткнулися в цьому житті. Чи напоїли, чи нагодували ми її, чи відвідали ми її в темниці…

Тому ось ця заповідь: «Те, що Ви зробили одному з цих братів Моїх менших, те зробили Мені» (див. Мф. 25:40) — це найважливіша заповідь у Євангелії. Найважливіша в практичному сенсі. Тому що, якщо ми засвоїмо та виконаємо тільки цю одну заповідь, то спасемо свою душу, і на Страшному Суді будемо серед тих, кому Бог скаже: «Увійдіть, благословенні, в радість Мою» (див. Мф. 25:34).

***

Чому ця заповідь така важлива? Та тому, що якщо ми у ближньому, який страждає, здатні побачити Христа, Який страждає, то в нашому серці є віра і довіра Богові. Якщо ми у стражденному ближньому здатні побачити Христа, Який страждає, то, раз по раз проявляючи співчутливу любов, ми самі змінюємося і навчаємося найголовнішого — любові до Бога і до ближнього. Усе інше — наші молитви, духовні труди — це лише підмога у тому, щоб виконати цю заповідь любові та віри і стати такими, якими нас створив та якими хоче бачити нас Бог.

Як і де ми можемо зустріти Христа, Який страждає? — Він Сам стукає в наше серце майже щодня. Тому, хто просить про допомогу, ми, згідно з цією заповіддю, маємо допомогти, чим можемо: матеріально, теплом свого серця, словом… Але допомагати ми маємо не бездумно, а з розсудом. Адже відомо, що є так звані «професійні жебраки». Їх ставлять на «хлібних місцях» напівкримінальні організації та забирають у них те, що їм подають люди. Це не означає, що не потрібно подавати жебракам біля храмів, на Хрещатику та в інших людних місцях. «Тому, хто просить, дай» (див. Мф. 5:42). Тільки Бог знає серце й обставини життя кожної людини. Якщо підозрюєте, що людина є «торговцем своїм злиденним виглядом», а не справді перебуває в нужді, придбайте їй продукти, дайте їй одяг або подайте небагато грошей. Такі люди настільки асоціалізовані, що чесним способом вони заробити собі прожиток не в змозі. Хто візьме їх до себе на роботу? Їм доводиться сподіватися тільки на нашу милість.

Однак тільки подаянням жебракам ми не можемо заспокоїти свою совість і сказати їй, що ми виконуємо заповідь Христа, про яку ми сьогодні чули в Євангелії. Христос каже: «Я був хворий, ви не відвідали Мене, Я був у в’язниці, ви не прийшли до Мене, Я був голодний, ви не нагодували Мене…» (див. Мф. 25:42–43). У цих словах Господа говориться про черствість, закам’янілість наших сердець, про наше злочинне нехтування потребами і болем іншого. Наші духовні брат чи сестра перестали ходити до храму, чи наш співробітник захворів, чи родич потрапив у біду, чи сусідка харчується тільки своєю жебрацькою пенсією і нікому підтримати її матеріально. Ми у безлічі подібних ситуацій надягаємо якісь шори та намагаємося не помічати всієї цієї потреби і болю навколо нас. У такому разі ми втрачаємо найголовніше в християнстві — ми втрачаємо любов, віру, яка вихолощується та зводиться до формальних дій з виконання писаних правил.

***

«Вогонь прийшов Я звести на землю, і як хочу Я, щоб він уже запалав!» (див. Лк. 12:49) — каже в Євангелії нам Господь. Вогонь любові до ближнього, вогонь віри до Бога, вогонь небайдужості нашого серця. А формалізм у вірі, беззаконня в суспільстві гасять цей вогонь («…через збільшення беззаконня у багатьох охолоне любов», Мф. 24:12). Ми повинні це розуміти і час від часу протирати свої духовні очі, підбадьорювати своє серце, не піддаватися беззаконному духу нашого часу, а намагатися зміцнюватися у вірі та любові до Бога й ближнього. Не до абстрактного і безособового ближнього, а до конкретної людини поблизу нас, яка зараз перебуває у скруті. У цьому наше християнство, у цьому наша віра і запорука нашої доброї відповіді на Страшному Суді. Амінь.

Протоієрей Владислав Софійчук. 23 лютого 2025 р.

Во имя Отца, и Сына, и Святого Духа!

Сегодня, в Мясопустную неделю, мы слышим евангельское чтение о самом важном, самом ожидаемом и самом страшном для нас событии. О событии, которое произойдёт уже после нашей смерти, но в котором каждый из нас обязательно примет участие в качестве подсудимого, — о Страшном Суде.

Судить нас будет Господь наш Иисус Христос. Однако вершителями суда над самим собой является каждый из нас. Своим выбором здесь на земле, выбором добра или зла, мы вершим над собой суд. Божественный Судия Господь Иисус Христос запечатлит наш выбор на Суде в последний день этого мира. Если человек выбирает жизнь не по заповедям Божиим, жизнь без Бога, то в вечности Бог и Его благодать навсегда оставляет такого человека. Это и будет сущий ад. Потому что там, где нет Бога, божественной благодати, там сплошное уныние, мрак, страсть и насилие бесов.

Здесь, на земле, даже последнего грешника благодать Божия не оставляет, поскольку здесь человек ещё пребывает в пути. Во время своей земной жизни даже самый последний грешник может развернуться на 180 градусов, покаяться и спасти свою душу. После Страшного Суда такой возможности уже не будет. В этом страшная правда Последнего Суда над человеком.

***

Свой страшный выбор протяжённостью в жизнь каждый делает ежедневно, преодолевая самого себя, свои страсти или спотыкаясь, падая и удаляя себя от любви Божией.

Критерием осуждения на Страшном Суде будут факты нашего отношения к Богу. Приняли ли мы Его, когда Он просил у нас пищи или воды, посетили ли мы Его в тюрьме или больнице. Критерием нашего осуждения на Страшном Суде будет наше отношение к человеку, с которым мы столкнулись в этой жизни. Напоили ли, накормили ли мы его, посетили ли мы его в темнице…

Поэтому вот эта заповедь: «То, что Вы сделали одному из сих братьев Моих меньших, то сделали Мне» (смотр. Мф. 25:40) — самая важная заповедь в Евангелии. Самая важная в практическом смысле. Потому что, если мы усвоим и исполним только эту одну заповедь, то спасём свою душу, и на Страшном Суде будем среди тех, кому Бог скажет: «Войдите, благословенные, в радость Мою» (смотр. 25:34).

***

Почему эта заповедь так важна? Да потому, что если мы в страдающем ближнем способны увидеть Страдающего Христа, то в нашем сердце есть вера и доверие Богу. Если мы в страдающем ближнем способны увидеть Страдающего Христа, то, раз за разом проявляя сострадательную любовь, мы сами меняемся и научаемся самому главному — любви к Богу и к ближнему. Всё остальное — наши молитвы, духовные труды — это лишь подспорье в том, чтобы исполнить эту заповедь любви и веры и стать такими, какими нас создал и какими хочет видеть нас Бог.

Как и где мы можем встретить страдающего Христа? — Он Сам стучится в наше сердце почти каждый день. Просящему помощи мы, согласно этой заповеди, должны помочь, чем можем: материально, теплом своего сердца, словом… Но помогать мы должны не бездумно, а с рассуждением. Ведь известно, что есть так называемы «профессиональные нищие». Их ставят на «хлебных местах» полукриминальные организации и забирают у них то, что им подают люди. Это не означает, что не нужно подавать нищим у храмов, на Крещатике и в иных людных местах. «Просящему дай» (смотр. Мф. 5:42). Только Бог знает сердце и обстоятельства жизни каждого человека. Если подозреваете, что человек является «торговцем своим нищим видом», а не действительно пребывает в нужде, купите ему продукты питания, дайте ему одежду или подайте немного денег. Такие люди настолько асоциализированы, что честным способом они заработать себе пропитание не в состоянии. Кто возьмёт их к себе на работу? Им приходится надеяться только на нашу милость.

Однако только подаянием нищим мы не можем успокоить свою совесть и сказать ей, что мы исполняем заповедь Христа, о которой мы сегодня слышали в Евангелии. Христос говорит: «Я был болен, вы не посетили Меня, Я был в темнице, вы не пришли ко Мне, Я был голоден, вы не накормили Меня…» (смотр. Мф. 25:42–43). В этих словах Господа говорится о чёрствости, окаменелости наших сердец, о нашем преступном пренебрежении нуждами и болью другого. Наши духовные брат или сестра перестали ходить в храм, или наш сотрудник заболел, или родственник попал в беду, или соседка питается только на свою нищенскую пенсию и некому поддержать её материально. Мы во множестве подобных ситуаций надеваем некие шоры и стараемся не замечать всей этой нужды и боли вокруг нас. В таком случае мы теряем самое главное в христианстве — мы теряем любовь, веру, которая выхолащивается и сводится к формальным действиям по исполнению писанных правил.

***

«Огонь пришёл Я низвести на землю, и как хочу Я, чтобы он уже возгорелся» (смотр. Лк. 12:49), — говорит в Евангелии нам Господь. Огонь любви к ближнему, огонь веры к Богу, огонь неравнодушия нашего сердца. А формализм в вере, беззакония в обществе гасят этот огонь («…по причине умножения беззакония, во многих охладеет любовь», Мф. 24:12). Мы должны это понимать и время от времени протирать свои духовные очи, взбадривать своё сердце, не поддаваться беззаконному духу нашего времени, а стараться укрепляться в вере и любви к Богу и ближнему. Не к абстрактному и безличному ближнему, а конкретному человеку вблизи нас, который сейчас находится в нужде. В этом наше христианство, в этом наша вера и залог нашего доброго ответа на Страшном Суде. Аминь.

Протоиерей Владислав Софийчук. 23 февраля 2025 г.