Як подати записки на поминання у нашому храмі?

Поминання у нашому храмі здійснюється згідно з поданою запискою.

Приймаються поминальні записки тільки за хрещених православних.

Види поминань:

  • Заказне поминання (його ще називають «Заказна Літургія» або подають «На проскомідію») звершується у вівтарі священнослужителями з вийманням частинки з просфори за ім’я того, кого поминають з подальшим обмиванням Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа в кінці Літургії. Приймаються записки тільки за православних віруючих, які регулярно беруть участь у церковних Таїнствах канонічної Православної Церкви.
  • Просте молитовне поминання за здоров’я та за упокій звершується у вівтарі під час богослужіння в храмі.
  • Парастас — молитовне поминання за упокій, яке звершується під час заупокійного богослужіння Парастас.

На відміну від інших поминань, поминання на молебнях і акафистах, а також панахидах звершуються тільки одноразово, згідно з поданою запискою.

У Церкві немає класифікації ступеня «сили» того чи іншого виду поминання, яке багато в чому залежить від церковного і духовного життя того, хто подає поминальну записку. Умовний розмір можливого пожертвування впливає тільки на період поминання (одноразово, 40 днів, півроку, 1 рік).

Поминальні записки можна надсилати на електронну адресу храму — [email protected] — або за номером телефону храму: (044) 332-02-60. Пожертвування приймаються на картку «Приватбанку» № 5457 0822 2192 9768.

Комментарии к записи Як подати записки на поминання у нашому храмі? отключены

Сохранен как Новости

У Свято-Макаріївському храмі молитовно зустріли новий навчальний рік викладачі та студенти богословських курсів

Традиційний молебень на початок навчального року звершили 16 вересня у столичному Свято-Макаріївському храмі викладачі та студенти Вищих православних богословських курсів імені святого рівноапостольного князя Володимира.

Богослужіння очолив ректор курсів і настоятель храму протоієрей Владислав Софійчук.

Після молебню він привітав усіх з настанням нового навчального року.

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Новости

«Багато званих, та мало вибраних». Чому?

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Сьогодні під час Літургії Свята Церква знову закликала нас полишити думки про земне та замислитися про духовне.

Сьогодні ми чули євангельську притчу про званих на вечерю (Мф. 22:14; Лк. 14:16–24). Господь говорить притчами, тому що вони дають змогу стисло і доступно висловити суть глибоких речей.

У притчі про званих на вечерю Спаситель розповідає історію людства у старозавітній і новозавітній періоди. Ця притча актуальна для кожного з нас. Вона читається у храмах під час богослужінь двічі на рік: незадовго до Різдва Христового і у 14-ту Неділю після свята П’ятидесятниці, як сьогодні.

Цар влаштував для свого сина шлюбну вечерю. Коли трапеза була готова, він послав рабів, аби вони покликали тих, хто за своїм походженням був гідним брати участь у бенкеті. Однак гідні за походженням виявилися не гідними по суті своїй. Частина з них скривдила та вбила царських рабів, інші просто відмовилися від участі у святі, віддавши перевагу своїм повсякденним справам.

Тоді цар розгнівався і, пославши військо, винищив убивць і спалив їхнє місто. Після цього він наказав рабам запросити на вечерю усіх, кого вони зустрінуть, — жебраків, калік, маловідомих за своїм походженням людей…

Бенкетна зала наповнилася людьми. Аби ніхто на шлюбній вечері не почувався незручно, перед входом кожен гість проходив певні процедури — брав участь у ритуалі очищення і отримував особливий, святковий одяг. І ось цар увійшов до зали та побачив серед вбраних у святкові одежі гостей чоловіка, який оминув всі підготовчі процедури та сидів у повсякденному, брудному одязі. Цар спитав його: «Друже, чому ти прийшов в такому вигляді? Невже не можна було, як всі, отримати святкову одежу і вбратися в неї?» Той нічого не відповів. Тоді цар наказав слугам: «Зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його та вкиньте у тьму безпросвітну. Там буде плач і скрегіт зубів. Бо багато званих, та мало вибраних».

Святі отці тлумачать, що у цій притчі в першу чергу говориться про старозавітній обраний іудейський народ, який виявився недостойним покладеного на нього звання. Іудеї не слухали, а інколи й вбивали пророків, а потім вбили й Самого Спасителя.

Тоді Господь прикликав на бенкет калік, бідних, немічних людей — представників інших народів, які досі були язичниками. Серед прикликаних були і наші пращури, тож, як їхні нащадки, до євангельських калік та немічних з притчі належимо і ми з вами.

***

Господь закликає на цей духовний бенкет віри кожного з нас. Та чи всі чують Його заклик?

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Кожен відповість за роботу у своєму винограднику душі

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. З року в рік в одні й ті ж самі неділі — сьогодні це 13-та неділя після свята П’ятидесятниці — Церква нагадує нам ті чи інші євангельські притчі та історії.

Ми постійно занурюємося в метушню, житейські справи та забуваємо, що читали зі Святого Письма раніше. Тож варто знов і знов нагадувати собі найважливіші моменти з Біблії. І не тільки під час богослужінь — ми маємо заповідь читати Святе Письмо щодня.

Сьогодні ми, як і щороку, чули євангельську притчу про злих виноградарів (Мф. 21:33–42). У ній Господь стисло розповів історію усього людства в Старому і Новому Заповітах.

***

Пригадаємо цю притчу.

Деяка знатна й заможна людина насадила на своїй землі виноградник, оточила його парканом, поставила вежу, викопала в ньому виностік для виробництва вина та найняла робітників, які б працювали у винограднику. Сам господар відлучився. Через певний час, за домовленістю, він послав своїх слуг, аби взяти плоди виноградника.

Але виноградарі виявилися злими людьми — одних слуг вони побили, інших вбили.

Тоді господар виноградника сказав: «Пришлю сина свого. Може, вони його посоромляться».

Зауважимо: наскільки власник виноградника вірив в цих виноградарів та наскільки він був добрий, що після таких їхніх дій посилає до них свого сина! Та ці злі люди вбили його сина, думаючи: «Це спадкоємець. Вб’ємо його — і цим виноградником будемо володіти ми і наші діти».

На завершення притчі Господь спитав іудеїв, які слухали її: «Що зробить господар виноградника, коли повернеться?» Відповідь іудеїв була цілком логічною, вони сказали: «Піддасть смерті цих виноградарів, а виноградник віддасть іншим робітникам».

***

Ми чудово розуміємо і знаємо, що під власником виноградника мається на увазі Господь Бог. Злі робітники — це старозавітний обраний іудейський народ.

Як бачимо з притчі, іудеї вбили Сина Божого не тому, що вони не знали, Хто Він, а саме тому, що знали.

Ці страшні речі Господь відкриває людям до Своїх страждань, ніби закликаючи іудеїв до покаяння, але вони залишилися при своїх злих думках. Тому Господь віддав виноградник — Церкву Свою — новим робітникам — нам з вами.

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Що таке насправді смерть?

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Сьогодні, брати і сестри, ми з вами молитовно святкуємо Успіння Пресвятої Богородиці — нашої духовної Матері, адже Пречистій Господь усиновив все людство (Ін. 19:26–27).

Говорячи світською мовою — сьогодні святкуємо смерть Богородиці. Світському суспільству святкування смерті видається безумством, тому що для нього смерть — це жах, припинення всіх прагнень і радощів людини.

Хоча кожен знає, що він помре, однак невіруюча людина намагається не думати про це.

Для віруючої людини смерть не настільки страшна подія, як для невіруючої. Для неї смерть — це народження у вічне життя. Саме народження, тому що там, де щось припиняється, починається щось інше. Про це каже нам Святе Письмо, досвід святих, які знали про духовне життя більше, ніж ми.

Богородиця присвятила все Своє життя служінню Богові. І коли Її Син — Господь наш Іісус Христос — вознісся на небо, Вона чекала Своєї смерті — моменту, коли знову зможе бути з Ним і більше ніхто та ніщо не розлучить Її із Сином. Тобто смерть була для Божої Матері бажаною зустріччю з Господом.

Так само і для кожного з нас смерть — це зустріч з Богом.

Апостол Павел казав: «Я нічого більше не бажаю, ніж як з’єднатися з Господом» (див. Флп. 1:21–24).

***

Усі святі намагалися частіше згадувати про смерть. Святе Письмо каже нам: «Завжди пам’ятай про останні дні свої — і ніколи не згрішиш» (див. Сір. 7:39). Справді, якщо людина буде пам’ятати про смерть — не жахаючись її, а тверезо усвідомлюючи, що після смерті вона предстане Суд Божий, — тоді людина інакше сприймає навколишній світ, в неї інший внутрішній світ, вона розуміє, що її життя на землі обмежене в часі.

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Чому інколи відчуваєш в серці порожнечу?

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Сьогодні, брати і сестри, ми з вами чули євангельське читання про багатого юнака, котрий підійшов до Спасителя з питанням, яке хвилює кожного з нас.

«Що мені робити, аби наслідувати Царство Небесне?» — запитав він. Господь відповів: «Виконуй заповіді: не вбивай; не перелюбствуй; не кради; не лжесвідчи; шануй батька й матір і люби ближнього твого, як самого себе… Виконуючи це все, будеш спадкоємцем Царства Небесного». Юнак каже: «Я все це зберіг з днів юності моєї. Що я маю ще робити?» (див. Мф. 19:16–20).

Інколи трапляється, що і ми, хоч й ніби багато років ходимо в храм, сповідаємося, причащаємося, молимося, — в якийсь момент починаємо відчувати, що щось недоробляємо або робимо щось не так, як потрібно. Тоді ми підходимо до священика і питаємо, що нам робити, чому у нас такий стан?

Це майже ті самі слова, з якими звернувся до Господа юнак.

Відповідь Спасителя стосується саме цього юнака, але в ній прихована заповідь Господа, що стосується кожного з нас.

«Коли хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мф. 19:21).

Звісно, не кожен з нас може роздати своє майно і піти в монастир, як це роблять ті, хто намагається стати на найвищий щабель досконалості. Роздати майно потрібно було юнакові, який підійшов до Спасителя. Але якщо ми хочемо бути досконалими, ми повинні на першому місці в своєму житті поставити Бога.

І саме через те, що ми не ставимо Бога на перше місце в своєму серці і в своєму житті, ми і відчуваємо всередині порожнечу.

У багатьох з нас на першому місці робота, або сім’я, діти, чи бажання матеріального достатку… А серце людини настільки глибоке (такими нас створив Господь), що може наповнитися тільки Богом, тільки благодаттю Духа Святого. І якщо людина намагається наповнити серце чимось іншим, вона завжди відчуватиме стан порожнечі та страждатиме.

***

Однак ми можемо задати собі запитання: «Як ми можемо поставити на перше місце Бога, якщо в нас стільки зобов’язань по роботі (ми маємо багато сил і часу приділяти їй), і по сімейних справах ми маємо вирішувати дуже багато задач? Як, живучи в миру, можна цілком віддавати своє серце Богові, як це нам заповідує Господь?»

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Як навчитися прощати?

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Ми з вами знаємо, що, згідно зі Святим Письмом, вченням Церкви: аби увійти у Царство Небесне, необхідно стяжати любов до Бога та любов до ближнього (див. Мф. 22:37–40).

Щоб у нас в серці була така любов, треба багато-багато попрацювати над ним. Треба сповідатися, навчитися покаянню, адже покаяння відкриває врата Царства Небесного для нас вже тут, на землі. Треба навчитися молитві, треба навчитися багато чому іншому в духовному житті, насамперед — боротьбі зі своїми особистими гріхами і страстями, які опутали нашу душу. Цій боротьбі можна навчитися, застосовуючи до конкретно своєї ситуації, своїх духовних проблем досвід святих отців. Книги з їхніми повчаннями є у відкритому доступі. Тільки наше небажання, лінь (прикриті виправдовуванням, що ніби нам нема коли читати) не дають нам це робити.

Однак для того, щоб увійти в Царство Небесне, потрібна ще одна надважлива річ. Про неї сьогодні нам нагадує євангельська притча, яку ми чули під час Літургії. Ця річ — прощення.

Ми інколи поверхнево ставимося до цієї чесноти. Нам здається, що, коли нас образили, ми прощаємо. Однак як ми зазвичай прощаємо? Ми ніби простили, але при цьому не вирвали образу зі свого серця, у нас залишається неприязнь до людини, яка нас образила, ми більше не хочемо її бачити і з нею спілкуватися.

***

Євангельська притча про немилосердного боржника (Мф. 18:23–35) розкриває важливість і сутність справжнього прощення.

У цій притчі Господь розповідає про те, як цар прикликав свого боржника, який був винний йому надзвичайно велику суму грошей — 10 тисяч (по-церковнослов’янськи «тьма») талантів. Якщо спробувати уявити — це мільйони доларів. Боржник прийшов, впав царю в ноги і почав просити: «Потерпи на мені, і все тобі заплачу». Звісно, що він ніяк не міг повернути таку величезну суму, перебуваючи в тому скрутному становищі, в якому був.

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Проповідь на Преображення Господнє

Зі святом! Сьогодні ми згадуємо дивовижну євангельську подію.

Господь наш Іісус Христос взяв Своїх найближчих учнів — Петра, Іакова та Іоанна — і повів їх на одну з найкрасивіших гір Палестини, гору Фавор. І там, на фаворській вершині, сталася подія, яка відкриває нам сутність християнства і нашого духовного шляху тут, на землі.

Господь преобразився. Його обличчя засяяло, як сонце. Його одяг став настільки світлим, що ніби сяяв сам по собі. Тоді з’явилися старозавітні пророки Мойсей та Ілія, і Господь говорив з ними про те, як Він закінчуватиме Свій земний шлях, тобто про Свої страждання.

Апостоли настільки злякалися побаченого, що впали. Тоді їх осяяла хмара і учні почули голос Небесного Отця: «Цей є Син Мій Улюблений, в Котрому Моє благовоління; Його слухайте» (Мф. 17:5).

Відбулося друге Богоявлення. Бог Отець засвідчив, що Спаситель — Його Улюблений Син, а Дух Святий просвітив обличчя і одяг Іісуса Христа. Так, через очі апостолів і через свою віру ми знову, як на день Богоявлення (Хрещення Господнього), бачимо явлення Святої Трійці.

Чому ми кажемо, що, згадуючи подію Преображення Господнього, розуміємо сутність нашого духовного життя, сутність християнства? Тому що, за вченням Церкви (про це, зокрема, багато писав святитель Григорій Палама), фаворське світло — світло не земне, це сяяння небесної благодаті, яке з пришестям Господа на землю стало доступним у нашому матеріальному світі. Це означає, що ми, трудячись над собою, не просто наближаємося до Бога, не просто можемо побачити Бога, а можемо з’єднатися з Ним.

Господь наш Іісус Христос прийняв людську природу, і вона сприйняла небесну благодать. І сенс нашого з вами духовного життя полягає в тому, щоб ми, очищаючись, сприймали благодать Святого Духа і жили в єдності з Господом.

Іншими словами: єднання людської природи і благодаті Святого Духа — це сенс духовного життя людини на землі. Про це вчать святі отці. Зокрема преподобний Серафим Саровський казав, що сенс життя полягає у стяжанні благодаті Святого Духа.

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Що є найголовнішим і найсолодшим у житті?

Перед початком Успенського посту Свята Церква благословляє виносити на середину храму Животворящий Хрест Господа нашого Іісуса Христа.

Хрест — це наша зброя, наш прапор перемоги, це наша віра в те, що і наші гріхи, у яких ми розкаялися, Господь розіп’яв на Хресті, тож ми маємо прощення стражданнями, милістю і любов’ю Господа нашого Іісуса Христа до нас.

Йдучи на боротьбу, людина, аби отримати перемогу, бере з собою зброю або ж просить допомоги у більш сильних. Так само і ми з вами, брати і сестри, вступаючи у духовну боротьбу, якою є піст, боротьбу із самими собою, зі своїми страстями і гріхами, беремо найсильнішу зброю — благословіння Спасителя і Його Животворящий Хрест.

***

Успенський піст присвячений дивній й незрозумілій світу події — смерті Божої Матері. Але Її смерть, так само як і життя, була незвичайною. Богородиця усе життя присвятила служінню Своєму Сину і Богу. І мабуть, Вона могла б повторити за апостолом Павлом його слова: «Нічого більше не бажаю в житті, як возз’єднатися з Богом моїм» (див. Флп. 1:23).

Усе життя Її проходило саме в цій думці, тому смерть Божої Матері стала коротким, миттєвим сном, який завершився пробудженням в обіймах Її улюбленого Сина.

Апостол Павел і Божа Матір мають стати для нас взірцями для наслідування. Ми повинні проводити своє життя, пам’ятаючи, що найсолодше і найрадісніше для нас — возз’єднання з Господом. Це возз’єднання починається вже зараз, у цьому житті. Адже те, що для нас важливе тут, буде важливим для нас і у вічності, і від того, які цінності ми встановимо в своєму житті, залежить наша доля після смерті.

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Постування і молитва — прояви нашої віри

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Коли апостоли не змогли вигнати біса з біснуватого юнака, його батько підійшов з проханням про це до Спасителя.

Господь з сумом подивився на учнів і вигнав біса з юнака. Коли ж апостоли спитали Його: «Чому ми не могли цього зробити? Раніше біси підкорялися нам і виходили з людей по нашому слову…» — Спаситель відповів: «Через невір’я ваше. … Якщо ви матимете віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: “перейди звідси туди”, і не сумніватиметься в серці своєму, а повірите, що станеться за вашим словом, — вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас. Цей же рід лукавий виганяється тільки молитвою і постом» (див. Мф. 17:20–21, Мк. 11:23).

У цьому євангельському читанні ми знаходимо дуже важливі смисли.

В першу чергу, ми повчаємося, що віра (з одного боку) та піст й молитва (з іншого) — тісно пов’язані між собою духовні речі. Якщо людина не поститься, не молиться, то вона є маловіром або взагалі невіруючою людиною.

Ми маємо замислитися: що таке піст, що таке молитва? Адже справжні піст і молитва виганяють бісів, не дають їм діяти проти нас.

***

Піст — це утримання від певного роду їжі (м’ясної, молочної, яєць, а у суровий піст — також від риби). Але ми також знаємо, що піст не обмежується тільки цим: ми можемо їсти пісну їжу і при цьому порушувати піст. Як казав один з наших парафіян: «Якщо Великим постом я із задоволенням випив чай чи поїв смаженої картоплі, то оскоромився».

Піст — це перш за все утримання наших почуттів, зору, слуху, емоцій від надмірності.

Як ми співаємо у богослужбових піснеспівах, піст — це утримання наших очей для того, щоб не дивитися туди, куди не потрібно. Це утримання нашого язика, щоб не говорити, чого не потрібно говорити, і взагалі краще менше говорити в піст. Це утримання наших емоцій, щоб не виплескувати назовні те, що у нас всередині, а намагатися за допомогою Духа Святого, за допомогою молитви очищати й перетворювати на світле і духовне.

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди

Про любов Божу до людей

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Господь наш Іісус Христос під час Свого короткого служіння на землі багато проповідував, зцілював людей, виганяв з біснуватих бісів. Сьогодні під час Літургії ми чули євангельську розповідь про одне зі звершених Ним чудес.

Господь цілий день повчав людей, всі Його жадібно слухали. І ось коли день вже почав схилятися до вечора, апостоли звернулися до Спасителя: «Вже сутеніє. Відпусти людей, вони вже ослаблені — нехай підуть куплять собі щось поїсти». Відповідь Господа здивувала апостолів. Він сказав: «Ви нагодуйте їх».

Дивно, що не тільки люди прагнуть до Господа, а й Господь до людей — Спаситель не захотів їх відпускати, відпускати голодними, безсилими, аби вони у пізню годину шукали їжі по селах навколо, жителі яких, напевно, вже позакривали свої домівки…

І тут Господь проявляє Своє Божественне єство, Божественну силу. Як ми знаємо з Євангелія, Він не так часто це робив — крім зцілень, тільки у надзвичайних випадках.

І в цьому разі — ніби проста земна потреба у їжі, однак Господь творить чудо, адже Йому не байдуже, що буде з цими людьми.

Ми маємо це запам’ятати. Ніхто — ні батьки, ані родичі — не любить нас так, як любить нас Господь. Ще в Старому Завіті один з пророків від імені Господа вигукнув: «Якщо і мати залишить тебе, то Я не полишу тебе» (див. Іс. 49:15).

У цій турботі Бога про людей ми можемо переконатися, читаючи і Старий Завіт, і, тим паче, Новий Завіт. Зокрема про це свідчить цей випадок.

Апостоли здивувалися відповіді Спасителя і сказали: «У нас немає нічого, крім п’яти хлібин та двох риб». Господь сказав: «Принесіть те, що маєте». Вони принесли, і Спаситель здійснив для людей чудесну трапезу. Він благословив кошик з тою їжею та звелів апостолам роздавати. Було п’ять тисяч тільки чоловік, скільки було ще жінок і дітей — ми не знаємо. Можливо, там було загалом десять тисяч людей. Усі посідали на траву, і апостоли підходили до кожного, даючи стільки, скільки йому потрібно. При цьому їжі у кошику не меншало — навпаки, її стало більше, бо в кінці, коли усі поїли, було зібрано 12 кошиків із залишками їжі.

І апостолів 12. Тож це — чудесна вказівка, що апостолам дано з благословіння давати те, що вони мають, людям.

***

Згадка про цю чудесну трапезу має наштовхувати нас на таку головну думку: Господь піклується про кожного з нас. Як ми знаємо зі слів Спасителя, Він піклується про лілії, зодягаючи їх у красу, в яку не зодягався й цар Соломон у всій своїй славі і багатстві. Господь піклується і про пташок, які не сіють хліба, та кожну з них Бог годує. І ми пам’ятаємо, як Він сказав: «Тим паче про вас, маловіри, Господь піклується… Шукайте перш за все Царство Небесне, а все інше додасться» (див. Лк. 12:27–31).

Продолжить чтение

Комментарии (0)

Сохранен как Проповеди