Макариевский храм, г. Киев

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Сьогодні під час Літургії Свята Церква знову закликала нас полишити думки про земне та замислитися про духовне.

Сьогодні ми чули євангельську притчу про званих на вечерю (Мф. 22:14; Лк. 14:16–24). Господь говорить притчами, тому що вони дають змогу стисло і доступно висловити суть глибоких речей.

У притчі про званих на вечерю Спаситель розповідає історію людства у старозавітній і новозавітній періоди. Ця притча актуальна для кожного з нас. Вона читається у храмах під час богослужінь двічі на рік: незадовго до Різдва Христового і у 14-ту Неділю після свята П’ятидесятниці, як сьогодні.

Цар влаштував для свого сина шлюбну вечерю. Коли трапеза була готова, він послав рабів, аби вони покликали тих, хто за своїм походженням був гідним брати участь у бенкеті. Однак гідні за походженням виявилися не гідними по суті своїй. Частина з них скривдила та вбила царських рабів, інші просто відмовилися від участі у святі, віддавши перевагу своїм повсякденним справам.

Тоді цар розгнівався і, пославши військо, винищив убивць і спалив їхнє місто. Після цього він наказав рабам запросити на вечерю усіх, кого вони зустрінуть, — жебраків, калік, маловідомих за своїм походженням людей…

Бенкетна зала наповнилася людьми. Аби ніхто на шлюбній вечері не почувався незручно, перед входом кожен гість проходив певні процедури — брав участь у ритуалі очищення і отримував особливий, святковий одяг. І ось цар увійшов до зали та побачив серед вбраних у святкові одежі гостей чоловіка, який оминув всі підготовчі процедури та сидів у повсякденному, брудному одязі. Цар спитав його: «Друже, чому ти прийшов в такому вигляді? Невже не можна було, як всі, отримати святкову одежу і вбратися в неї?» Той нічого не відповів. Тоді цар наказав слугам: «Зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його та вкиньте у тьму безпросвітну. Там буде плач і скрегіт зубів. Бо багато званих, та мало вибраних».

Святі отці тлумачать, що у цій притчі в першу чергу говориться про старозавітній обраний іудейський народ, який виявився недостойним покладеного на нього звання. Іудеї не слухали, а інколи й вбивали пророків, а потім вбили й Самого Спасителя.

Тоді Господь прикликав на бенкет калік, бідних, немічних людей — представників інших народів, які досі були язичниками. Серед прикликаних були і наші пращури, тож, як їхні нащадки, до євангельських калік та немічних з притчі належимо і ми з вами.

***

Господь закликає на цей духовний бенкет віри кожного з нас. Та чи всі чують Його заклик?

Продолжить чтение →

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. З року в рік в одні й ті ж самі неділі — сьогодні це 13-та неділя після свята П’ятидесятниці — Церква нагадує нам ті чи інші євангельські притчі та історії.

Ми постійно занурюємося в метушню, житейські справи та забуваємо, що читали зі Святого Письма раніше. Тож варто знов і знов нагадувати собі найважливіші моменти з Біблії. І не тільки під час богослужінь — ми маємо заповідь читати Святе Письмо щодня.

Сьогодні ми, як і щороку, чули євангельську притчу про злих виноградарів (Мф. 21:33–42). У ній Господь стисло розповів історію усього людства в Старому і Новому Заповітах.

***

Пригадаємо цю притчу.

Деяка знатна й заможна людина насадила на своїй землі виноградник, оточила його парканом, поставила вежу, викопала в ньому виностік для виробництва вина та найняла робітників, які б працювали у винограднику. Сам господар відлучився. Через певний час, за домовленістю, він послав своїх слуг, аби взяти плоди виноградника.

Але виноградарі виявилися злими людьми — одних слуг вони побили, інших вбили.

Тоді господар виноградника сказав: «Пришлю сина свого. Може, вони його посоромляться».

Зауважимо: наскільки власник виноградника вірив в цих виноградарів та наскільки він був добрий, що після таких їхніх дій посилає до них свого сина! Та ці злі люди вбили його сина, думаючи: «Це спадкоємець. Вб’ємо його — і цим виноградником будемо володіти ми і наші діти».

На завершення притчі Господь спитав іудеїв, які слухали її: «Що зробить господар виноградника, коли повернеться?» Відповідь іудеїв була цілком логічною, вони сказали: «Піддасть смерті цих виноградарів, а виноградник віддасть іншим робітникам».

***

Ми чудово розуміємо і знаємо, що під власником виноградника мається на увазі Господь Бог. Злі робітники — це старозавітний обраний іудейський народ.

Як бачимо з притчі, іудеї вбили Сина Божого не тому, що вони не знали, Хто Він, а саме тому, що знали.

Ці страшні речі Господь відкриває людям до Своїх страждань, ніби закликаючи іудеїв до покаяння, але вони залишилися при своїх злих думках. Тому Господь віддав виноградник — Церкву Свою — новим робітникам — нам з вами.

Продолжить чтение →

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Сьогодні, брати і сестри, ми з вами чули євангельське читання про багатого юнака, котрий підійшов до Спасителя з питанням, яке хвилює кожного з нас.

«Що мені робити, аби наслідувати Царство Небесне?» — запитав він. Господь відповів: «Виконуй заповіді: не вбивай; не перелюбствуй; не кради; не лжесвідчи; шануй батька й матір і люби ближнього твого, як самого себе… Виконуючи це все, будеш спадкоємцем Царства Небесного». Юнак каже: «Я все це зберіг з днів юності моєї. Що я маю ще робити?» (див. Мф. 19:16–20).

Інколи трапляється, що і ми, хоч й ніби багато років ходимо в храм, сповідаємося, причащаємося, молимося, — в якийсь момент починаємо відчувати, що щось недоробляємо або робимо щось не так, як потрібно. Тоді ми підходимо до священика і питаємо, що нам робити, чому у нас такий стан?

Це майже ті самі слова, з якими звернувся до Господа юнак.

Відповідь Спасителя стосується саме цього юнака, але в ній прихована заповідь Господа, що стосується кожного з нас.

«Коли хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мф. 19:21).

Звісно, не кожен з нас може роздати своє майно і піти в монастир, як це роблять ті, хто намагається стати на найвищий щабель досконалості. Роздати майно потрібно було юнакові, який підійшов до Спасителя. Але якщо ми хочемо бути досконалими, ми повинні на першому місці в своєму житті поставити Бога.

І саме через те, що ми не ставимо Бога на перше місце в своєму серці і в своєму житті, ми і відчуваємо всередині порожнечу.

У багатьох з нас на першому місці робота, або сім’я, діти, чи бажання матеріального достатку… А серце людини настільки глибоке (такими нас створив Господь), що може наповнитися тільки Богом, тільки благодаттю Духа Святого. І якщо людина намагається наповнити серце чимось іншим, вона завжди відчуватиме стан порожнечі та страждатиме.

***

Однак ми можемо задати собі запитання: «Як ми можемо поставити на перше місце Бога, якщо в нас стільки зобов’язань по роботі (ми маємо багато сил і часу приділяти їй), і по сімейних справах ми маємо вирішувати дуже багато задач? Як, живучи в миру, можна цілком віддавати своє серце Богові, як це нам заповідує Господь?»

Продолжить чтение →