Митрополит Макарій своїм подвигом явив приклад жертовності та відданості Православ’ю. Він жив в одну з найкривавіших епох в історії нашого народу.
Як відомо, перша половина XV століття стала останнім періодом існування Візантійської імперії, з якої на Русь прийшло християнство. У той час Митрополит Київський і всієї Русі опікувався вірянами двох держав — Московського царства і Великого Литовського князівства. Однак Православ’я на цих землях стало заручником геополітичних змін у Європі.
Сподіваючись на військову допомогу Європи в боротьбі з турками, константинопольська державна і церковна влада пішла на Ферраро-Флорентійську унію (1438–1445) з Католицькою Церквою. Обіцяної допомоги Візантія не отримала, і 1453 року турки штурмом узяли її столицю. Константинопольський патріарх потрапив у залежність від турецького султана.
Тимчасовий союз Константинополя з Римом найтрагічнішим чином відгукнувся у Московському царстві. У Москві унія була категорично відкинута, у чому православні знайшли розуміння й підтримку світської влади. У Литовській Русі, де були сильні прагнення об’єднати Польщу і Литву під єдиною короною польських королів, почалася потужна експансія католицизму. 1458 року єдина Православна митрополія Русі розділилася на дві — Московську та Київську. Становище останньої, хоч вона й залишалася під юрисдикцією Константинополя, залежало від внутрішньої політики польсько-литовського католицького уряду.
Православних утискали повсюдно, 1483 року Казимир IV навіть видав указ, що забороняв православним будувати нові церкви і відновлювати старі. І це після того, як 1482 року кримський хан Менглі-Ґірей здійснив чи не найспустошливіший набіг на Подніпров’я і взяв Київ, зруйнувавши Києво-Печерський монастир та вбивши багатьох ченців. Та сама доля спіткала всі православні храми міста. Спорожніння тривало настільки довго, що навіть 1666 року населення Києва становило лише близько 10 тисяч осіб.
У 80-ті роки XV століття через дискримінацію Православ’я стали відходити до Москви Смоленське і Чернігівське князівства. Великий князь Литовський Олександр Казимирович обіцяв встановити рівноправність між Церквами, але почав ставити в православних селищах костели. Московський цар Іоанн III попередив Великого князя Олександра, щоб той не переслідував православних. У відповідь Литва оголосила війну і програла. Польський уряд, щоб налагодити взаємини із сусідом, запропонував Великому князю одружитися з донькою царя Іоанна III — Єленою.
До цього часу й належить обрання архімандрита Макарія Митрополитом Київським і всієї Русі. Він походив з православної сім’ї, що жила у Вільно. З благословення батьків прийняв постриг. Ніс послух у різних монастирях Литовського князівства. У 1475-му був обраний архімандритом Свято-Троїцького монастиря у Вільно. Митрополитом Київським він став 1494 року.
Святий Макарій був присутній під час вінчання литовського князя та московської княжни, але категорично відкинув пропозицію брати участь у богослужінні спільно з католицьким єпископом Войцехом Табором. Митрополит був наставником православної княжни та переконував її строго триматися рідної віри і не піддаватися на вмовляння римських легатів перейти в католицизм. Використовуючи свій вплив, він домагався послаблень для Православ’я.
Княжна Єлена завжди слідувала порадам Макарія та залишалася твердою в Православ’ї до кінця своїх днів, незважаючи на інтриги та утиски (її духівника Фому вигнали з Вільна, а під час коронування чоловіка в Польщі її позбавили корони, бо вона не прийняла католицизм). 1497 року Великий князь Олександр послав до Константинополя грамоту з проханням благословити на київську кафедру більш піддатливого до унії архієрея — єпископа Смоленського Йосипа.
Цього ж року Митрополит Макарій, зібравши гроші для відновлення зруйнованих татарами Софійського собору та Києво-Печерської Лаври, вирушив до Києва. Річ у тім, що іще з часів монголо-татар — і до поділу Руської митрополії, і після поділу — митрополити київські жили де завгодно (у Володимирі, Суздалі, Москві, Вільно, Смоленську, Чернігові тощо), але тільки не в Києві. Макарія вмовляли відмовитися від подорожі в такий небезпечний час, але він заявив, що Митрополит Київський повинен бути у Києві, особливо коли місто перебуває в такій біді. Проїжджаючи вздовж Прип’яті, повз село Скригалів (недалеко від Мозиря, нині територія Білорусі), він вирішив звершити богослужіння в місцевому храмі. Під час Літургії йому повідомили про наближення татар. Владика вийшов на амвон і звернувся до парафіян: «Рятуйтеся, діти мої, а мені не можна. Я віддаю себе волі Божій». Парафіяни розбіглися, а татари, увірвавшись до храму, вбили митрополита прямо перед Престолом, відрубавши йому голову, а також праву руку. Частину його свити було винищено, а частину взято в полон.
Свято-Макаріївський храм
Скригалівці повернулися до своїх пограбованих і спалених будинків, знайшли тіло священномученика і незабаром разом з ченцями Києво-Печерської Лаври доправили його до Києва, у святу Софію. 1547 року Митрополита Макарія було канонізовано. У 1897-му з нагоди 400-річчя від дня загибелі священномученика в Києві на Татарці було збудовано й освячено храм на честь святого Митрополита. Кошти на його зведення збирав блаженний Филип Босий, а також поміщиця Катерина Чоколова, на ім’я якої в народі названо один з районів столиці — Чоколівка. У 1947-му український живописець Іван Їжакевич спеціально для Макаріївської церкви написав знаменитий образ святого.
1997 року Православна Церква широко відзначила 500-річчя від дня мученицької смерті святого і 100-річчя Макаріївської церкви.
