Спасителю нашому багато разів задавали питання, намагаючись затягнути Його у своєрідну словесну пастку. Але ті, хто пробував таким чином спокусити Господа, самі опинялися у пастці. Адже Господь — Премудрість, і Він завжди відповідав таким словом, яке дивувало Його опонентів і дивує нас з вами.
Наприклад, одного разу до Спасителя привели жінку, яку схопили за гріх перелюбу, і спитали: «Що нам з нею зробити? Мойсей вчив, що таких треба побивати камінням». Якби Господь відповів, що її треба побити камінням, Його б звинуватили у жорстокості, це суперечило б Його проповіді милосердя і любові, та усі б відвернулися від Нього. А якби Спаситель сказав відпустити цю жінку, то фарисеї заявили б, що Він пропонує порушити закон Мойсея. І Господь звертається до серця кожного: «Хто без гріха, той нехай перший кине у неї камінь». Сам Він склонився і щось писав на землі. Коли Господь підняв голову, то побачив, що поряд нікого вже не було, крім тої жінки (див. Ін. 8:3–11).
Іншого разу фарисеї запитали Спасителя, чи потрібно давати подать кесарю. Законники спокушали Його, вважаючи, що це питання поставить Господа в скрутне положення, що Він не зможе відповісти. Якби Господь сказав, що подать не потрібно давати, Його б звинуватили у тому, що Він противиться кесарю і закликає народ до повстання. Якби сказав, що треба давати, це образило б національні почуття євреїв, і народ повстав би проти Спасителя. Господь знову знаходить мудре слово: «Віддавайте кесарове кесареві, а Боже Богові» (див. Мк. 12:13–17).
Сьогоднішнє євангельське читання розповідає про подібний випадок. Один законник підійшов до Спасителя — як пояснює євангеліст Матфей, аби спокусити Його, — і запитав: «Яка заповідь найбільша серед заповідей закону?» (Мф. 22:35–36).
Справа в тому, що фарисеї виписали більше 600 заповідей і перебували в постійних суперечках з приводу того, які з них найбільші та яку заповідь як треба виконувати.
Господь відповів: «Найбільша заповідь: возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всієї міцністю твоєю. Друга подібна до неї: возлюби ближнього твого як самого себе» (див. Мф. 22:37–40).
Як пише євангеліст Марк, почувши таку відповідь, законник, котрий прийшов спокушати Спасителя, на радощах вигукнув: «Ти правильно сказав, що найбільша заповідь — це “Возлюби Бога”, і подібна до неї — “Возлюби ближнього свого”!» Господь з любов’ю подивився на нього і сказав: «Недалеко ти від Царства Божого» (див. Мк. 12:32–34).
Після цього діалогу вже ніхто більше не намагався спокусити Спасителя. Це значить, що усі ці провокації мали організований характер. Певно, існувало вузьке коло фарисеїв і законників, вони радилися між собою, відбирали запитання, якими можна було б, на їхню думку, спокусити Господа, та посилали до Нього когось, хто задавав ці запитання.
Тепер вони нарешті припинили це робити, адже зрозуміли, що Спаситель говорить істину і Його спокусити неможливо.
***
Сьогоднішнє Євангельське читання ставить кожному з нас запитання: «Для чого ми у Церкві? Для того щоб поститися та виконувати інші заповіді, про які чуємо в Церкві, які нам залишив Господь?»
Відповідь на нього ми чуємо з вуст Самого Спасителя: ми в Церкві для того, щоб навчитися любити. Це — мета нашого життя в Церкви, а усі інші заповіді — в тому числі десять заповідей, які Бог дав Мойсею, та заповіді блаженства — це засоби для її досягнення.
Здавалося б, нащо ж потрібні інші заповіді, коли ми маємо дві головні — возлюби Бога і возлюби ближнього? Справа в тому, що для того, аби возлюбити, треба змінитися, перебороти зло в собі, вийти до Бога з чистим мерцем. Саме для того, щоб це зробити, і потрібні інші заповіді.
Ми інколи зосереджуємося тільки на другорядних заповідях, забуваючи про те, нащо вони потрібні, куди ми йдемо, що ми маємо досягти. Втрачаючи мету, ми заплутуємося, інколи йдемо не туди і робимо не те.
Треба і другорядні, третьорядні заповіді, котрі є в Церкві, які озвучені в Євангелії, виконувати, але при цьому завжди тримати у пам’яті мету, для чого ми їх виконуємо — для того, щоб ми очистили своє серце, возлюбили Бога та ближнього. Коли ми возлюбимо Бога, Господь прийде у наше серце, тому що Бог є Дух (Ін. 4:24). А якщо ми не будемо любити ближнього, який є образом Бога, то ніколи не зможемо полюбити і Самого Бога.
Тому весь час ми повинні мати перед собою, у своєму серці мету — куди ми йдемо, для чого виконуємо заповіді. Якщо будемо так чинити, то прийдемо туди, де хоче нас бачити Господь. Якщо ж ми будемо виконувати заповіді заради заповідей, то заплутаємося.
Нехай Господь просвітить наші серця та задасть нам правильне мислення для виконання найголовніших заповідей. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 25 вересня 2022 р.
