Христос воскрес! Сьогодні, брати і сестри, під час Літургії ми з вами чули Євангельське читання про зцілення Господом біля Овечої купелі паралізованого чоловіка (Ін. 5:1–15).
Овеча купіль — це великий басейн, в якому омивали тварин перед тим, як їх приносили у жертву. Біля цього басейну лежало багато хворих людей, які чекали певного моменту: час від часу ангел Господній невидимо сходив у воду і збурював її. Той, хто першим входив у цю вируючу воду, зцілявся від своєї хвороби, якою б вона не була.
38 років біля купелі лежав паралізований чоловік. Мабуть, усі його родичі, які допомагали йому, втратили надію, що він першим увійде в воду і зцілиться. Йшли роки, і декотрі з них вже і померли… Але сам цей чоловік не втрачав надії. Хоча здавалося б, на що він міг сподіватися? Довкола дуже багато людей, які, хоч і були хворі, але могли самостійно рухатися, і в нього практично не було шансів на зцілення.
Стільки років не полишаючи це місце, паралізований чоловік, швидше за все, не мав ні докору, ні образи ні на кого. Він розумів, що саме тут сходить ангел, тут відбувається чудо, тут Господь допомагає. Тож йому більше нема куди йти. Жив він, мабуть, на милостиню, свої побутові питання вирішував за допомогою інших хворих. Та не втрачав надії.
І ось не ангел, а Сам Господь, Який сказав, що останні будуть першими, а перші останніми (див. Мк. 10:31), прийшов до купелі, направився саме до цієї людини і звернувся до неї: «Візьми свою постіль та іди».
І сталося диво: паралізований чоловік встає, бере свою постіль і йде.
***
З цього Євангельського читання ми беремо для себе дуже важливий урок. Як ми знаємо, багатьма скорботами належить людині увійти в Царство Небесне (див. Діян. 14:22). У кожного з нас свої проблеми, скорботи, хвороби. І ми молимося, чекаючи, коли Господь простягне нам руку допомоги. Та інколи нам не вистачає терпіння: ми ображаємося, декотрі — і на Бога, що Він, з їхньої точки зору, несправедливий щодо них. Але ми знаємо, що Господь ніколи не забуває ні про кого. Якщо людина має терпіння, не докоряє нікому і не ображається ні на кого, а великодушно терпить усі випробування, то Сам Господь може прийти до неї і зцілити людину — якщо це справді необхідно, духовно корисно для неї.
Чим людина духовно сильніша, тим більше у цьому житті їй дається спокус. Це не значить, що Господь зі зла випробовує людину — Спаситель з любов’ю до людини дає їй можливість зрости у повну духовну міру.
Ми знаємо, що у Царстві Небесному хтось буде ближче до Бога, хтось — далі; одні святі просвітяться, як маленькі зірки, інші — як великі зірки та як сонце… — залежно від того, скільки людина стяжала благодаті у земному житті.
Якщо людина праведно терпить випробування — не маючи злоби, зневаги до інших, без докорів, — то вона непомітно для себе наповнюється благодаттю. І чим більше випробувань людина так терпить у цьому житті, тим більше їй дається благодаті.
Ця благодать покриває усі негаразди, які людина терпить. А у Царстві Небесному ця благодать буде багатократно примножена.
У цьому сенс усього, що ми терпимо у житті.
***
Паралізований чоловік сподобився того, що його зцілив Господь. Ця людина символізує людство. Усі ми хворі, і ми розуміємо, що жодна людина своїми силами не може зцілитися від спільної для всіх нас хвороби — гріха, що вразив нашу природу. Тільки Господь може прийти, простягнути руку, сказати Своє цілюще слово — і людина підведеться та знову піде шляхом до спасіння.
***
Зцілений чоловік мав надію.
Задумаємося: що таке надія? Надія, як кажуть, вмирає останньою. Вона живить людину. Якщо людина має надію, то має в собі сили. І ось: надія цього чоловіка врятувала його.
Що таке віра? Це надія, піднесена у найвищу ступінь. Як каже святий апостол Павло, віра є впевненість у невидимому ніби у видимому (див. Євр. 11:1). Якщо наша надія сягає такої міри, що ми впевнені: Господь простягне нам руку допомоги і врятує нас, — тоді наша надія переростає у віру.
Надія зцілює наші почуття — емоційні сили нашої душі. Віра зцілює наш розум. А від віри у Бога та надії на Бога в людині народжується любов до Бога, яка зцілює вольові сили душі. І таким чином людина постає і може робити кроки назустріч Богові, іти в тому напрямку, який їй вказує Господь.
Тож, як би важко не було, які б випробування не посилав нам Господь — не будемо втрачати надії, завжди будемо пам’ятати, що свого часу, коли нам це буде потрібно, Він простягне нам руку допомоги. Будемо вірити у це і любити Бога. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук, Неділя про розслабленого, 7 травня 2023 р.
