В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Євангеліст Матфей розповідає нам про зцілення Господом нашим Іісусом Христом розслабленої, тобто паралізованої, людини (Мф. 9:1–8). Ми знаємо, що часто паралізована людина не може висловити навіть своїх почуттів словами. І ось, таку немічну людину друзі принесли до ніг Спасителя.
Євангеліє говорить нам, що Іісус Христос, «бачачи віру їхню» — не віру цього хворого, адже він, можливо, взагалі не міг ніяк проявити свою віру, а віру тих, хто приніс його, — сказав розслабленому: «Прощаються тобі гріхи твої» (Мф. 9:2).
Не тільки віра, а й діла за наших близьких мають силу. Ті, хто приніс розслабленого до ніг Спасителя, потрудилися заради хворого. І їхній труд та їхня віра допомогли хворому отримати прощення гріхів і зцілитися. Тому не будемо засмучуватися через те, що наші близькі далекі від Церкви, а будемо робити необхідні справи, щоб Господь, бачачи віру нашу, духовно зцілив наших близьких.
Які це справи? В першу чергу це наша молитва. Оскільки наші близькі, можливо, настільки розслаблені гріхом, що вони самі не можуть проявити своєї віри. Але наша віра може допомогти. А ще краще, коли ми не одні, коли ми просимо наших родичів або наших друзів помолитися спільною молитвою «за згодою». Ця спільна молитва творить чудеса. Тому що Господь сказав: «Де двоє чи троє зібрані во ім’я Моє, там Я посеред них» (Мф. 18:20). Бачачи нашу віру, молитву і діла, Бог може прихилити розслаблену гріхом людину, за яку ми молимось, до зцілення. Важливо це пам’ятати і ніколи не впадати у відчай.
***
У домі, де перебував Господь і куди принесли розслабленого, знаходилися фарисеї. Вони почали засуджувати Спасителя про себе: «Хто може прощати гріхи, крім одного Бога?» Тільки-но вони це подумали, як Господь Серцезнавець відповів на їхні сердечні думки: «Що легше сказати: “Прощаються гріхи твої” чи “Візьми одр свій і ходи”?»
Тут ми знаходимо євангельське підтвердження того, що Господь бачить думки кожної людини. Найчастіше зовні ми можемо проявляти одні почуття, говорити одне, а в серці, за своїм лукавством, мати щось інше. Так от Господь судить нас не за тим, як ми говоримо, як ми вміємо себе представити в суспільстві, а за нашим серцем. Тому нам потрібно насамперед стежити за своїм серцем, нам потрібно не здаватися благочестивими, але бути такими. Адже Господь судитиме нас і прийме або відкине нас відповідно тому, якими ми є насправді.
Крім того, за людським міркуванням нам, звісно, здається, що простіше сказати: «Прощаються тобі гріхи твої», — аніж: «Візьми одр свій і ходи». Бо скажеш — а він не піде і одразу стане зрозуміло, що твоє слово не має сили. Але якщо проникнути в суть цього питання… Напевно, все ж таки складніше сказати: «Прощаються тобі гріхи твої», — тому що, аби це слово здійснилось, потрібно мати божественну владу слова.
Ми найчастіше ставимося до слова тільки як до засобу спілкування один з одним і забуваємо, що ми створені за образом і подобою Божою. Слово Бога має безумовну владу втілюватися в ділі. На цій підставі можна сказати, що і наші слова не просто розчиняються в повітрі. Чим ближче ми до подоби Божої, тим більше ми маємо владу слова, силу молитви. Важливо пам’ятати про це і трудитися над тим, аби наближатися до Бога, виконуючи волю Його.
***
Один з основоположних законів, встановлених Богом у нашому світі, — закон справедливості. Хоча нам здається, що у світі немає справедливості, але ми знаємо, що наш світ створений справедливим. Бог нікуди не поспішає. І врешті-решт справедливість завжди торжествує. Підсумок нашого життя — Страшний Суд. Це Суд справедливості, коли кожному буде дано за ділами його, словами, за його життя. Кожен, згідно із законом справедливості, має бути покараний за свої гріхи. Але Господь пішов на страшні хресні страждання для того, щоб відпокутувати наші гріхи й отримати, за справедливістю, право являти нам милість, прощати нам гріхи.
І Господь каже розслабленому: «Щоб знали ви, що Син Людський має владу прощати гріхи, тобі кажу: візьми одр свій і йди додому».
Ми всі розслаблені гріхами. Розслаблені настільки, що самі не можемо зцілитися. І нам Господь каже: «Прощаються тобі гріхи твої, візьми одр свій і йди додому». «Іди додому!» — наш рідний дім, у найпотаємнішому і найсуттєвішому сенсі, — це Церква Христова, до якої ми, охрещені, належимо. Щоразу після сповіді, коли вустами священика Бог прощає нам гріхи, нам потрібно наближатися до Отчого Дому, а не шукати «край далекий» (див. Лк. 15:13), блудні, лукаві стежки гріха, що ведуть нас до духовного розслаблення. Якщо ми будемо перебувати в Отчому Домі і духом, і тілом, то завжди будемо здорові, радісні й житимемо повноцінним, повнокровним життям.
***
Це євангельське читання ми чуємо багато разів, і воно вже якось не так гостро сприймається. Але якщо жваво уявити собі цю картину, коли паралізована людина встає, приходить в осмислений стан, бере постіль, на якій її принесли, й іде додому, то звісно, всяке лукаве серце розтоплюється, всякі брехливі вуста загороджуються цим чудом.
Самі фарисеї навіть не підозрювали, наскільки вони мають рацію у своїх лукавих думках: «Хто має право прощати, як тільки один Бог?» Вони навіть помислити собі не могли, що перед ними стоїть Сам Бог, Який прийняв людську природу. І навіть це чудо, яке свідчило про Божественну владу Іісуса, не спонукало їх прийняти Його як Месію.
***
Іще звернемо увагу на те, що Господь спочатку говорить: «Прощаються тобі гріхи твої». А потім: «Візьми одр свій і йди додому».
Ми, віруючі люди, знаємо, що лікування тіла потрібно починати з лікування душі. І людина віруюча, якщо хворіє, насамперед сповідається, соборується, причащається, а вже потім віддає себе в руки лікарів. І нерідко буває, що малоцерковні або маловірні люди, коли їхній родич хворіє, не докладають зусиль, щоб запросити священика, щоб слідувати цьому принципу (спочатку лікувати тіло, потім душу). Вони кажуть: «Ми не хочемо налякати хворого». Скільки мені доводилося причащати людей на смертному одрі — я ніколи не бачив переляку від того, що я прийшов. Завжди, якщо в людини є віра в серці, якщо вона віруюча або, принаймні, якщо вона не відкидає Церкву і Бога, то з радістю приймає священика, який приходить її напутствувати. Навіть, якщо людина усвідомлює, що вона помирає. Чому? Тому що вмираючий інтуїтивно відчуває, що тут, зі священиком, та сила, яка готує її до переходу в інший світ, яка допоможе їй гідно пройти цей останній, найвідповідальніший, етап життя.
А родичі багатьох вмираючих бояться їх «налякати»… І скільки людей пішло в той світ непідготовленими через те, що їх нібито боялися налякати!
***
Боятися потрібно не Церкви, не Бога, не священика — потрібно боятися гріха і піти в інший світ непідготовленим. Про це свідчить досвід Церкви та досвід тих, хто переживав клінічну смерть: у переході в інший світ нічого страшного немає. Людина почувається там зовсім по-іншому, легкою, радісною. І, скільки мені доводилося спілкуватися з людьми, які пережили клінічну смерть, у них не було бажання повертатися назад у цей тлінний світ.
У нас є страх смерті. Це цілком природний, закладений Богом у наші серця страх самозбереження. Також напередодні смерті присутній і страх невідомості — всього невідомого людина боїться. А ті, хто пройшов досвід клінічної смерті або хто довіряє досвіду Церкви, знають, що смерть — це не страшно, що смерть — це перехід з одного стану в інший, з цього світу в інший світ. А що справді страшно — це піти у вічність непідготовленим. Бо буття людини там залежить від того, наскільки людина підготується до життя вічного тут, на землі. Тож тут і зараз — час виховання, формування душі для вічності.
Тому, брати і сестри, важливе євангельське читання, яке ми сьогодні чули, повинне нагадувати нам про те, що починати лікувати тіло ми повинні з лікування своєї душі; що треба боятися не налякати людину думкою про смерть, а треба боятися грішити й піти непідготовленим у інший світ.
Нехай Господь дарує нам сили, розуміння, міцність і можливості йти правильним шляхом, до Бога. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 20 липня 2025 р.
