Інтерв’ю з головним редактором «Церковної православної газети», благочинним Першого Шевченківського благочиння м. Києва і головою Ювілейної комісії Київської єпархії протоієреєм Владиславом Софійчуком.
– Отче Владиславе, Ви виконуєте послух благочинного Першого Шевченківського благочиння, головного редактора «Церковної православної газети», настоятеля Свято-Макаріївського храму і ще – голови ювілейної комісії Київської єпархії. Який з цих обов’язків найпріоритетніший?
– Звичайно, перший і головний пріоритет – це священство. Жодний послух не може відсунути священицькі обов’язки на другий план — молитву, церковне богослужіння, пастирську діяльність. Я б сказав, що всі інші обов’язки, які нам доручає Священноначаліє, мають бути в гармонії з нашою молитвою, служінням Літургії, душпастирськими обов’язками. І від того, як ми молимось у храмі, як здійснюємо святі таїнства, як ведемо свою паству до спасіння залежить, і успіх, благословення Боже на наші інші справи.
Я дуже люблю наш старовинний Макаріївський храм і дякую Богові, що Він поставив мене на це місце. В цьому храмі я з 1996 року, а з 2006-го є його настоятелем.
Щоправда, шість років я був настоятелем храму в ім’я святителя Петра Могили. На той час розгорнулося будівництво духовно-просвітницького центру при Макаріївському храмі, і отець Анатолій Затовський попросив мене, з благословення Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира, повернутися вже у якості настоятеля. Після трагічної загибелі в минулому році світлої пам’яті архімандрита Лонгина (Чернухи) я був призначений головним редактором «Церковної православної газети», оскільки вже мав певний досвід, працюючи на цій посаді з 1996-го до 2001 року. Ну а обов’язки благочинного також виконуються паралельно.
– Макаріївська парафія має цікаву історію, зокрема і в атеїстичний період вона служила духовним православним осередком для інтелігенції Києва, яка змушена була приховувати свою віру від пильного ока компетентних радянських органів. Чому саме в Макаріївську церкву йшли такі люди?
– Справді, Макаріївська парафія має свої історичні особливості. Вона береже глибокі і неперервні духовні традиції, започатковані у минулому столітті. Церква була побудована в 1897 році, в 1920-х роках її було закрито, і в 1943-му вона відновила своє служіння. З 1945 року настоятелем храму був призначений священик Георгій Єдлінський, син священномученика Михаїла Єдлінського, духовної особи, відомої на теренах усієї Російської імперії, якого в 1937 році було замордовано в катівнях НКВС. А оскільки отець Георгій служив у Макаріївському храмі понад сорок років, він передавав людям досвід, отриманий від свого батька. Батюшка також був викладачем Київської духовної академії, якого дуже любили студенти і кияни взагалі, оскільки він являвся тим скарбом духовним, який ніс у собі кращі дореволюційні традиції духовенства, отримані від батька-священномученика та покоління священиків-сповідників. Наскільки ця династія священиків була авторитетною, говорить такий факт. Коли отець Михаїл відвідав Серафимо-Дивеєвську обитель перед її закриттям, сестри монастиря, знаючи авторитет отця Михаїла, передали йому на зберігання священицькі поручі преподобного Серафима Саровського. Ця велика святиня й досі зберігається у Макаріївському храмі.
У свою чергу, коли отець Анатолій Затовський став настоятелем храму, він нічого не змінював у традиціях парафії.
Свято-Макаріївський храм, м. Київ
– А які саме традиції має парафія?
– Наприклад, отцем Георгієм Єдлінським була започаткована антиабортна діяльність парафії. Він узяв на себе подвиг молитви за жінок, які звершили цей тяжкий гріх, адже у радянський час, на жаль, було мало жінок, які б могли уникнути цього гріха. Ця духовна традиція продовжується. Приїжджають жінки з усієї України, і з-за кордону, щоб спокутувати гріх абортів саме в Макаріївський церкві. Ми молимося про відпущення гріхів цих жінок, які часто несвідомо скоїли його і потім дуже страждали душевно. Одна жінка, яка дуже каялась у цьому гріху, запропонувала намалювати таку ікону Божої Матері «Скорботна про немовлят, у череві загублених». З ескізом я звернувся до Блаженнішого Митрополита Володимира, який благословив написати таку ікону. Знайшовся іконописець, скоро ікона побачила світ. Цікаво, що написання ікони збіглось у часі з ініціативою віруючих, які отримали благословення одеського старця Іони пройти з хресним ходом через всю Україну з півночі на південь і з заходу на схід, аби маршрут відображав форму хреста Господнього з молитвою про збереження сімейних цінностей і проти абортів.
І такий покаянний піший хресний хід з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира було звершено протягом року, в ньому, окрім основної групи хрестоходців, брали участь віруючі з різних єпархій.
У нашому храмі також щоп’ятниці правиться парастас – заупокійне богослужіння. Це також традиція, започаткована отцем Георгієм. Хоча парастаси за уставом відправляються лише на всеношній напередодні Батьківських субот та по суботах Великого посту. Парастас у нас дещо змінений: отцем Георгієм було заведено, що всі віруючі на ньому співають. Ми роздаємо книжечки з текстами і люди дуже гармонійно співають під управлінням регента. Це подобається парафіянам.
За радянських часів храм знаходився на околиці – Татарці, навіть асфальту не було. Отець Георгій був дуже відомим, авторитетним духівником у Києві, до нього приходили таємно і вчені, і викладачі, і навіть посадовці. Отець Георгій заводив декотрих до паламарки і вони стояли там під час служби, щоб їх ніхто не бачив. Сім’ї цих людей, їхні діти й онуки і зараз ходять до нашого храму.
Також при нашій парафії діє Православне педагогічне товариство, започатковане як регіональне Київське, а з часом – Всеукраїнське. Це теж продовження і розвиток традиції з далекого минулого — Макаріївська церква до революції діяла як церква-школа. Це теж спадкоємність храму, яку було перервано у радянські часи. Парафія займається і видавничою діяльністю, постійно виходять книжки Макаріївської церкви, а також журнал для дітей «Вертоград».
Зараз триває будівництво духовно-просвітницького центру, наразі залишилися внутрішні роботи. Хоча зараз час для будівництва досить складний.
– Отче Владиславе, які храми ще входять до Першого Шевченківського благочиння, яке Ви очолюєте?
– До нашого благочиння входить дев’ять храмів. До історичних належить наш Макаріївський і храм в ім’я преподобного Федора Освяченого, його ще називають Київським Єрусалимом. В радянські часи він був зруйнований. У підземній його частині знаходилася точна копія Гробу Господнього та печерного храму в ім’я священномученика Климента Римського, що в Інкермані. Там провели розкопки, накрили це історичне приміщення. Основний храм зараз будується, а поки що громада служить у пристосованому для цього приміщенні.
Дореволюційний вид на храм в ім’я прп. Федора Освяченого
До речі, настоятель цього храму до революції ініціював будівництво Макаріївського храму – в районі, де мешкали бідні верстви населення, які потребували моральної та духовної опіки.
Зараз у день пам’яті Федора Освященного хресний хід іде до Макаріївської церкви, й у день пам’яті священномученика Макарія – навпаки – від Макаріївської церкви до Феодорівського храму.
Печерний храм в ім’я священномученика Климента Римського
Інші парафії у нас нові. Парафія в ім’я великомучениці Варвари на території обласної лікарні. Там побудовано гарний цегляний храм. Великий храм побудовано на Львівській площі в ім’я святителя Феодосія Чернігівського. Там поблизу колись розташовувався Стрітенський храм. І настоятелем цього храму був батько нашого багаторічного регента Леоніда Омеляновича Яскевича, йому вже 85 років. Ось такі переплетіння часів і долі людей.
Л. О. Яскевич
До благочиння входить чимало лікарняних храмів. Один з них — в ім’я апостола Луки при лікарні МВС на Лук’янівці. Ще один – при інституті нейрохірургії. Також діє відома парафія при Київській лікарні № 9, там храм на честь ікони Божої Матері «Пантанасси» («Всецариці»), що побудував світлої пам’яті отець Михайло Суховій – видатний лікар, професор, нейрохірург. Увесь православний Київ у нього лікувався.
Священики, монахи приїжджали і з Росії, Грузії, Молдови. Людина надзвичайного життя, яка стала священиком вже у зрілому віці, будучи при цьому практикуючим лікарем-хірургом, завідувачем відділу, директором інституту гематології, професором. І в цьому храмі зараз служить дияконом його син, також лікар цієї лікарні отець Георгій.
– Отче, питання до Вас як до церковного журналіста. Існує думка, що інтернет витісняє друковані видання. Що Ви думаєте з цього приводу як головний редактор «Церковної православної газети»?
– Насправді воно так і є. Ми живемо в електронному інформаційному суспільстві. Зараз навіть мобільний інтернет розповсюджений, можна оперативно отримувати будь-яку інформацію. Але церковне суспільство більш консервативне в хорошому сенсі цього поняття. І в Києві, і особливо на периферії люди не настільки занурюються в електронні джерела інформації. І роблять це свідомо, аби зберегти внутрішню свободу та здатність до молитви. І тому я думаю, що друковані засоби інформації в церковному середовищі ще тривалий час будуть мати попит. Наше завдання – донести офіційну точку зору Церкви на різні виклики часу. До того ж у газеті подаються всі головні події, що відбувалися в різних єпархіях Української Православної Церкви. У нас цікаві просвітницькі матеріали. І що важливо, ми започаткували два нових проекти. Перший – у допомогу настоятелю в організації соціального служіння у вигляді методичних рекомендацій. Наприклад, як організовувати патронажну службу; як здійснювати допомогу людям з різними шкідливими залежностями – наркотичними, алкогольними; як проводити роботу з дітьми вулиці, з людьми, які повернулися з місць позбавлення волі. Це дуже велике поле діяльності.
І другий проект – двічі на місяць ми готуємо розробку уроків недільної школи, що виходить як додаток до газети. Вже вийшло п’ять номерів. Методично вивірений матеріал, прив’язаний до нашого календарного плану, є великою допомогою для викладачів недільних шкіл.
– Зараз суспільство наелектризоване інформацією про події, що відбуваються в країні, зокрема, на сході держави. Наскільки небезпечно з духовної точки зору проводити багато часу біля телевізора чи екрану комп’ютера, спостерігаючи за подіями, які там відбуваються?
– Люди переживають, це закономірно. Ми всі громадяни нашої країни. Але завдання Церкви – вести людей до спасіння, до Вічності. Церква об’єднує людей з різними політичними поглядами і не вказує, правильні вони у людини, чи ні. Це не є справою Церкви. Коли б це відбувалося, то Церква Христова перетворилася на якусь політичну інституцію. Тому сьогодні у проповідях священики закликають до молитви про мир, про допомогу тим, хто постраждав від військових дій. Політика не повинна домінувати у свідомості віруючої людини. Взагалі добре відомо, що інтернет та телебачення – велика спокуса, що у сучасної людини, особливо молодої, викликає небезпечну залежність. Постійний перегляд фільмів з культом насильства, розважальні шоу, різноманітна реклама, плітки про світське життя тощо – все це розвиває гріховні пристрасті, з якими віруюча людина повинна боротися. Постійні репортажі і коментарі військових дій також розпалюють ненависть у душах замість почуття любові до стражденних і навіть ворогів, як заповідав нам Христос. До того ж, безперервне пасивне сприйняття інформації відучує людину мислити об’єктивно, аналітично.
– І наостанок, скажіть кілька слів про роботу єпархіальної ювілейної комісії.
– Комісія вивчає на єпархіальному рівні ювілейні дати історичних подій, ювілеї видатних церковних діячів, письменників, які писали на духовні теми, викладачів Київської духовної академії, видатних священиків, єпископів Київської єпархії, визначні дати закладення знаних київських святинь тощо. Завдання Комісії – відслідковувати ці події в календарному плані, готувати інформацію для єпархіального начальства, щоб ці дати були відзначені тим чи іншим чином.
– Завершуючи розмову, хочеться почути Ваші побажання читачам офіційного сайту Київської Митрополії.
– Київ і Київська єпархія – славетний регіон православної святості, православної історії. Це місце Хрещення Святої Русі, Другий Єрусалим. Хочу побажати нашим віруючим якомога більше долучатися до цієї святості, відвідувати наші історичні святині – храми і монастирі, виховувати любов до них у підростаючого покоління. Запорука нашого майбутнього – зберігати і відроджувати віру Христову наших святих предків, гідно нести ім’я християнина, нести світло Христової любові жорсткому і зневіреному світові.
Бесіду вів Сергій Герук
