Господь наш Іісус Христос нагодував більше ніж п’ять тисяч людей п’ятьма хлібами та двома рибами. Люди, звичайно, були вражені дивом. Вони тягнулися до Нього, але, як Господь сказав пізніше, не тому, що шукали духовної їжі, а тому, що їли і наситилися. Після дива Господь, бачачи серця людей, вирішив усамітнитися.
І надвечір Він пішов на нічну молитву, а апостолам велів сісти у човен і відправитися на інший берег Галілейського моря. Десь під ранок, коли ще було темно, почалася буря (на цьому морі часто здіймалися бурі). Апостоли знали, що їхнього Вчителя слухають не тільки стихії, а й усе цьому світі, вони пам’ятали, як одного разу Він повелів бурі — і вона стихла. А в цей момент вони боролися самі і жалкували, що з ними немає Іісуса. Темрява, ніч, страх загибелі… Апостоли борються зі стихією і раптом бачать… як вони подумали — привида у вигляді їхнього Вчителя, який іде по воді.
Учні подумали, що це вже прояв потойбічного світу, в який вони вступають. І, не розуміючи, чи вони ще живі чи вже ні, скрикнули.
Але Господь спокійно і лагідно заспокоїв їх: «Не бійтеся, це Я». Найбільш емоційний з апостолів, святий Петро, попросив: «Господи! Якщо це Ти, то звели і мені іти по поверхні води».
Спаситель йому так само спокійно сказав: «Іди».
Апостол Петро, дивлячись з любов’ю на свого Господа, вступив на воду і — о диво! — він пішов. Хвилі були під його ногами як тверда земля. Він впевнено пішов до свого любого Вчителя. Але раптом хвиля накрила його, Петро злякався і одразу ж почав тонути. Утопаючи, він скрикнув: «Господи, спаси мене!»
І Господь одразу ж подав йому руку, опинився біля нього. І сказав: «Чому ти засумнівався, маловіре?» Вони опинилися в човні. І човен — це теж диво, ми не завжди звертаємо на це увагу: човен одразу пристав до берега.
***
Читаючи цю євангельську історію, ми можемо зробити дуже важливі для себе висновки. Адже Євангеліє розповідає про земне життя Спасителя, але водночас кожне його слово можна спроектувати на наше життя. Якщо ми вміємо робити цю проекцію, то стаємо мудрішими, ближчими до Бога, тоді ми краще сприймаємо оточуючий світ і краще розуміємо самих себе.
З цього євангельського уривка ми бачимо, що все, що стається з нами в житті, а найбільше — спокуси, — має дуже велике значення. Навіть те, що ми сприймаємо як погане, будь-яка спокуса — насправді це урок.
Найперше — урок того, що ми повинні в першу чергу сподіватися не на себе, а на Господа. По-друге, у якій би життєвій ситуації ми б не знаходилися, ми повинні не боятися і пам’ятати, що ми — діти Божі, ми звертаємося до Отця Небесного: «Отче наш», — а Господь має величезну силу… Як знаємо з Євангелія, коли Він велів бурям — вони стихали…
І у життєвому морі, через яке ми пливемо, ми можемо навіть ходити по воді, як ходив апостол Петро — але тільки за умови, якщо маємо ту віру, те сподівання на Господа, яке цей короткий проміжок часу мав апостол. Він йшов по воді доки, поки дивився в очі Спасителя… Тож які б не важкі були життєві обставини — якщо ми будемо з любов’ю, сподіванням на Бога, твердою вірою йти, прямуючи тільки до Господа, тоді, подібно апостолу Петру, ми зможемо іти по хвилям житейського моря, не утопаючи.
***
Також для нас важливо зрозуміти: якщо у нас немає такої віри, аби іти по воді, то у нас є човен. Звернімо увагу на форму нашого Макаріївсього храму — він схожий на човен. Якщо ми будемо знаходитися у Церкві Христовій, то будь-які хвилі, будь-які спокуси й негаразди цього світу будуть проходити повз нас. Тому що Господь створив Церкву для того, аби ми з вами могли спасти свою душу. І все необхідне для цього Спаситель дає саме в цьому духовному човні — у Церкві Христовій.
У сьогоднішній євангельській історії є момент, який багато хто не помічає: тільки но Спаситель і апостол Петро вступили в човен — той одразу пристав до берега. Так само і ми, якщо будемо у човні, навіть не помітимо, як пристанемо до берега милості, ласки Божої, Його допомоги.
***
Тож важливо читати Євангеліє так, аби стяжати розуміння, що таке життя, духовне життя, що таке насправді спокуси.
Цим розумінням жили святі мученики Маккавеї, пам’ять яких сьогодні святкує Церква Христова. Вони також були в цьому човні, адже Старозавітня Церква — той самий човен, який веде і нас до спасіння.
Вони жили за 166 років до приходу в світ Спасителя, і коли Господь послав їм випробування їхньої віри — святі зробили свій вибір. Вони мали обрати: або ж бути вірними Церкві, заповідям Господнім, які вони мали в Старому Завіті, і померти або ж порушити ці заповіді та залишитися живими. Вони обрали вірність Богу, і пам’ять про них святкується з віку в вік і буде святкуватися до кінця цього світу, і у Царстві Небесному мученики Маккавеї зайняли своє місце.
Це говорить про те, що найголовніше для кожного з нас — вірність Богу, навіть у найдрібніших речах… Інколи ми не обтяжуємо себе зробити крок вірності у, здавалося б, неважливих речах. Наприклад, декотрі, коли їх питають про Бога, соромляться прямо і чітко засвідчити, що вони християни. Коли при них поносять Церкву — сказати (не сперечатись, але спокійно сказати): «Ти неправий, ти не розумієш, про що говориш. Краще не говори». Або ж, проходячи повз храм, — вознести молитву до Господа.
І ці ніби дрібні речі формують нас з вами, і свідчать про нашу вірність або невірність Господу.
***
Тому, згадуючи святих, пам’ять яких сьогодні святкує Церква, будемо намагатися бути вірними Богу в усьому. І як запорука вірності у це свято виноситься на середину храму Хрест, на якому Господь засвідчив Свою любов до нас.
Хрест Христов має величезну силу. Саме тому він виноситься на середину храму — щоб у важкі часи (наприклад, часи епідемій, як це було у Константинополі) люди не шукали ні в чому в іншому спасіння, крім як у Хресті Господньому і у Господі нашому Іісусі Христі. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 14 серпня 2022 р.
