В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні Слово Боже знову звертається до нашого серця і совісті: під час Літургії ми чули притчу, звернену до кожного з нас. У ній розповідається про званих на весільний бенкет.
Один Цар запросив на весільний бенкет для свого сина людей гідних за своїм походженням та званням. Але усі покликані несподівано почали йому відмовляти, виправдовуючись різними справами.
Тоді Цар розгнівався. Оскільки все вже було готове, столи накриті, він послав слуг, щоб вони покликали всіх, кого зустрінуть, потім переодягли їх і вмили, щоб гості були присутні на урочистості у гідному вигляді та не почувалися неповноцінними.
Увійшовши до зали, Цар побачив людину, яка була зодягнена не у святковий, шлюбний одяг, брудна, немита. Цар запитав цього гостя: «Чому ти в такому вигляді прийшов сюди?» І сказав своїм слугам: «Викиньте його назовні, там буде плач і скрегіт зубів». І завершує цю притчу Господь словами: «Бо багато званих, але мало обраних».
Ця притча не тільки зображує в стислому вигляді історію старозавітного Ізраїлю та всього людства. Адже ми знаємо, що звані, гідні з притчі — це ізраїльський народ, до якого з покоління в покоління приходили судді, пророки і говорили про його особливе покликання на землі, про те, що серед юдеїв і для них має прийти Месія. А ці каліки, жебраки, які були покликані замість перших званих, — це ми з вами. Наші предки в дохристиянські часи були язичниками. Наш народ був покликаний на Божественну Трапезу не завдяки своєму походженню, а лише з милості Небесного Царя.
Отже, ми бачимо, що ця притча стосується і нас. Більше того, вона має безпосереднє відношення і до сьогодення. Скільки нас сьогодні у храмі? Жменька людей. Ми живемо у багатомільйонному місті. Наш храм оточують десятки багатоповерхівок. За статистикою, близько 80-90% людей хрещені в Православ’ї, і багато з них, проходячи повз храм, хрестяться (і слава Богу!), деякі з них заходять до храму на 5-10 хвилин. Але вони не знаходять часу — як інколи і ми з вами (чого гріха таїти), — який би мали належно присвятити і віддати Богові. Господь небагато вимагає від нас: «Шість днів працюй, а сьомий — віддай Господу Богу твоєму». І християнин, на згадку про Воскресіння Христове, у недільний день — день, коли воскрес Господь наш Іісус Христос, — зобов’язаний прийти в храм, явити себе перед Богом, подякувати Господу за ті великі благодіяння або, можливо, випробування, які Господь посилає для нашого з вами спасіння. І задля підтримки духовних сил нам необхідно регулярно, часто причащатися та сповідатися… Не завжди ми віддаємо те, що маємо віддати Богу. Не завжди ми поспішаємо на бенкет віри, який Господь являє вже зараз, тут, на землі. А наша участь у цьому бенкеті є запорукою участі в бенкеті у вічності, який буде в іншому, вічному житті.
Ця притча викриває нашу з вами совість, тому що багато людей, коли запитуєш їх, чому вони пропускають недільні богослужіння, відповідають: «У мене дача. Влітку не можу», — це та сама земля з цієї притчі. Або інший каже: «У мене робота, як я можу?» Інший каже: «У мене дружина. Я зобов’язаний…» Це вічна притча, і вона викриває нашу совість перед Богом.
Зверніть увагу ще на людину, яка прийшла не у шлюбному одязі, хоча всіх вмивали, всім давали одяг, щоб усі почувалися гідно та не убого. А ця людина пройшла до столу повз всі необхідні процедури, тому що їй нічого не було потрібно, крім того, щоб насититися (просто кажучи — набити своє черево). З такою корисливою метою вона пройшла крізь усі кордони на цей весільний бенкет, який влаштував Цар. Багато людей також приходять до храму з такою самою метою — для того, щоб отримати щось від Бога. І вони забувають про те, що Господь кличе нас розділити з Ним Його та нашу радість. Радість з того, що ті, хто загинули, були воскрешені Богом; ті, хто були далеко, стали разом з Господом.
Якщо ми з вами йдемо на сповідь для того лише, щоб очистити свою душу від бруду і, вийшовши з храму, знову кидаємося в той самий бруд з думкою, що наступного разу прийдемо і очистимося, то це такий самий споживацький підхід і ставлення до Господа як у того, хто не захотів зодягнутися в достойний одяг на царський бенкет.
Покаятися означає змінити себе, перестати робити гріховні справи. Покаятися — це означає стати новою, іншою людиною — такою, якою нас хоче бачити Господь.
«Багато званих, — робить висновок Спаситель, — але мало обраних». Мало не тому, що Господь так суворо підходить до обранців, а тому, що люди не знаходять за необхідне пожертвувати своїм часом, якимось уподобанням у цьому житті заради Господа. Не знаходять необхідним прийти до Бога для того, щоб розділити з Ним свою радість, а приходять інколи, щоб чисто по-споживацьки отримати щось від Нього.
Ця притча дуже важлива для нас. І необхідно час від часу згадувати про неї. Ця притча читається під час Літургії двічі на рік — сьогодні і незадовго до Різдва Христового. Церква привертає нашу увагу двічі на рік до цієї притчі під час богослужіння, щоб ми задумалися про своє місце в Церкві, про своє місце у цьому світі, і для того, щоби ми змінилися. Амінь.
Протоiєрей Владислав Софiйчук. 18 вересня 2022 р.
