Вітаємо Миколу Яковича з 70-річчям паламарського служіння!

Вітаємо нашого дорогого Карпова Миколу Яковича з 70-річчям несення ПАЛАМАРСЬКОГО СЛУЖІННЯ У МАКАРІЇВСЬКОМУ ХРАМІ м. Києва. У зв’язку з цим ювілеєм Блаженніший Онуфрій, Митрополит Київський і всієї України, нагородив Миколу Яковича орденом святителя Луки Кримського.

Микола Якович розпочав своє паламарське служіння в Макаріївському храмі деcятирічним хлопчиком у 1953 році. До цього він був іподияконом Київського Митрополита Іоанна (Соколова) у Володимирському соборі. Митрополиту Іоанну уповноважений у справах релігії вказав на те, що дитина не може бути іподияконом. І владика благословив йому ходити до Макаріївського храму, куди сам митрополит Іоанн часто приїжджав до свого духівника, настоятеля Макаріївського храму (з 1945-го до 1988 р.) отця Георгія Єдлінського для духовних бесід.

У той час Микола Карпов жив недалеко від Макаріївського храму разом зі своїм батьком Яковом Миколайовичем (який також багато років ніс паламарський послух у нашому храмі) і тіткою Ніною Миколаївною Карповою.

Ніна Миколаївна Карпова багато років також була парафіянкою Макаріївського храму. Вона народилася ще наприкінці XIX століття і походила з купецької родини. До революції встигла закінчити жіноче єпархіальне училище. У Громадянську війну її старший брат Сергій та сестра Таїсія емігрували до Франції, Сергій працював там інженером на заводі «Рено». А вона в СРСР закінчила педінститут у Ленінграді і працювала шкільною викладачкою математики. Під час фашистської окупації Києва як остарбайтер була вивезена разом із сином Георгієм Семеновичем до Німеччини. Сина Георгія фашисти розстріляли в концтаборі за підготовку до втечі. У 1945 році, опинившись в американській окупаційній зоні, Ніна Миколаївна змогла виїхати до Парижа і знайти родичів (вона вільно розмовляла французькою, німецькою, англійською). Завдяки цьому вступила до Свято-Сергіївського богословського інституту та закінчила кілька курсів. Однак наприкінці 1940-х під впливом закликів радянського уряду вирішила повернутися на батьківщину. Брат пропонував залишитися в еміграції, але ностальгія виявилася сильнішою за страх.

У Києві вона повернулася до викладання математики в 13-й середній школі. В зруйнованому місті застала релігійне пожвавлення, що прорвалося назовні з радянського підпілля в роки війни. Тут затеплилося життя в чотирьох чернечих обителях. Парафіяльні храми, знову відкриті, заповнювали віряни. Однак великим було й релігійне невігластво, викликане гострим дефіцитом релігійної літератури. Духовна ревність спонукала Ніну Миколаївну негайно приступити до заповнення потреби в церковних книгах. Залишаючись після уроків у вчительській, вона стала друкувати на шкільній машинці канони, акафісти і роздавати їх знайомим. У 1952 р. її викрили й заарештували. Її засудили за політичною 58-ю статтею та відправили на заслання до Казахстану.

З приходом до влади М. С. Хрущова багато ув’язнених було звільнено. Під цю амністію потрапила і Ніна Миколаївна. З Казахстану вона приїжджає до Києва й оселяється на вул. Нагірна, у брата Якова Миколайовича, з яким по сусідству в приватному будиночку жили брати Гермоген і Василь Шиманські.

Після заслання важко було влаштуватися на роботу: дорога до школи для неї була закрита. Але якимось чином їй все-таки вдалося влаштуватися на роботу в дитячий садок і сяк-так дожити до пенсії.

Вийшовши на пенсію, вона оточила себе однодумними церковними жінками і повністю присвятила своє життя проповіді. У таборі в неї зав’язалися стосунки з кількома вірянами з різних віддалених місць країни. Колишні табірні друзі, своєю чергою, надсилали їй імена та адреси своїх знайомих, які шукали Бога і хотіли отримати церковне вчення. Так листування Ніни Миколаївни розширювалося і згодом досягло сотень адресатів, з більшою частиною яких вона ніколи не зустрічалася. Староста Макаріївського храму, Микола Косицький, згадував, що незадовго до своєї смерті 1986 року вона попросила його надрукувати кілька сотень її фотографій: їх потрібно було надіслати її кореспондентам, які ніколи її не бачили та просили знімки на молитовну пам’ять. До цього багато років вона регулярно надсилала їм до православних свят привітання, тексти молитов, настанови, релігійні вірші, образки.

У Києві Ніна Миколаївна дружила з братами Шиманськими Гермогеном (у 1951–1959 рр. він викладав у Київській семінарії літургіку і моральне богослов’я) та Василем, які також були парафіянами Макаріївського храму й були близькими з настоятелем о. Георгієм Єдлінським, сином священномученика Михаїла Єдлінського, закатованого в 1937 р. більшовиками та канонізованого у 1981 р. Православною Зарубіжною Церквою.

Василь Шиманський був таємним ченцем, викладав у Київському вищому інженерному радіотехнічному училищі та в одному з місцевих університетів. Про те, що він був таємним ченцем, знав тільки о. Георгій.

Пізніше Ніна Миколаївна ділилася своїми спогадами про братів Шиманських.

Вийшовши на пенсію, Ніна Миколаївна почала займатися свого роду наставництвом: писала для мирян, парафіян Володимирського кафедрального собору, різні настанови щодо правил церковного життя, а також молитви. Але не всім вона роздавала свої праці: під час служби придивлялася до присутніх і тільки людям, які моляться, роздавала свої записочки.

Крім цього, вона влаштовувала вдома лекторії, куди запрошувала віруючих молодих людей. Вона викладала їм Закон Божий, основи початкової духовної освіти. Лекції частіше проводила сама, але іноді запрошувала Гермогена Івановича Шиманського та інших людей, обізнаних у духовних питаннях. Після прослуховування лекції йшли обговорення, де слухачі обмінювалися своїми думками з тієї чи іншої духовної теми. Коли курс закінчувався, вона скеровувала випускників до певних священиків, з якими заздалегідь було домовлено, що вони дадуть неофітам можливість допомагати в храмі, пройти церковно-богослужбову практику. Після завершення випробування молода людина могла бути вже представлена церковному начальству для зведення у священний сан.

Своєю чергою, Ніна Миколаївна записувала ці лекції й ділилася ними зі своєю духовною приятелькою, яка жила в той час у Ленінграді й так само, як і Ніна Миколаївна, займалася наставництвом у місцевих церквах. Леонід Омелянович Яскевич, багаторічний псаломщик нашого храму, в той час їздив до Ленінграда по роботі, і Ніна Миколаївна через нього передавала свої послання.

Цікаво, що Ніна Миколаївна, проводячи лекції та духовні бесіди з молодою аудиторією, з числа віруючих чоловіків давала рекомендації на священство. Треба сказати, що вона була близько знайома з тодішнім митрополитом Філаретом (Денисенком), і якщо молода людина приходила до Філарета з рекомендацією від Ніни Миколаївни, то звільнялася від іспитів: Філарет лише призначав час для висвячення на священство. Одним з таких вихованців Ніни Миколаївни, який згодом закінчив семінарію та академію, був протоієрей Всеволод Рибчинський, будівничий Ольгинського собору на Харківському масиві м. Києва, нині найстаріший київський священик.

Ніна Миколаївна ходила і до Володимирського собору, і до Андріївської церкви, і до інших храмів, але своєю рідною церквою вважала Макаріївську. Вона часто подовгу розмовляла з о. Георгієм і його матінкою Анною Сергіївною. Вона дуже любила та шанувала о. Георгія і матінку Анну і до кінця своїх днів дорожила цією дружбою.

Її племінник, Карпов Микола Якович, протягом ось уже 70 років практично не пропускає служби в нашому храмі. Скромний і відповідальний, він ревно несе своє служіння на тому місці, де його поставив Господь. Многая літа нашому дорогому Миколі Яковичу!

Настоятель Свято-Макаріївського храму протоієрей Владислав Софійчук