Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Господь наш Іісус Христос під час Свого короткого земного служіння безліч разів зціляв хворих. У Святому Євангелії описана лише невелика частина усіх чудес Спасителя.
І сьогодні під час Літургії ми чули розповідь євангеліста про зцілення двох сліпих (Мф. 9:27–31).
Чому саме цей випадок Церква нагадує нам щороку в одну з неділь? Здавалося б, проста розповідь: двоє сліпих підійшли до Господа, і Спаситель зцілив їх. Чим важливе для нас нагадування про цей випадок? Тим, що він містить приклад справжньої молитви, потрібний кожному з нас.
Згадаємо: ці двоє сліпих не просили про зцілення. Вони молилися: «Помилуй нас, Іісусе, сину Давидів!» Тобто вони просили у Бога милості.
Ми, коли стаємо на молитву, зазвичай «знаємо» краще за Бога, що нам потрібно… Ми просимо: «Господи, дай нам це, дай нам те…»
Справді — треба просити, адже Господь каже: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мф. 7:7). Але більш мудро просити у Бога не щось конкретне, а милості.
Двоє сліпих просили милості і отримали не тільки зцілення від сліпоти, а набагато більше: вони отримали і зцілення своїх душ, а їхня молитва стала прикладом молитви для багатьох-багатьох віруючих, в тому числі для нас з вами.
***
Крім того, ми бачимо, що ці сліпі не одразу отримали те, про що просили. Господь спершу ніби не чув їх — йшов далі, не звертаючи на уваги сліпців. А вони все бігли і кричали.
Так буває і в нашому житті: ми чогось просимо і чогось чекаємо від Бога, та Господь ніби не чує нас.
Він чує нас чудово, адже Він ближче до нас, ніж наша душа до нашого тіла. Чому ж Він «не поспішає» дати нам те, про що ми просимо? Він виховує нашу віру, дає нам змогу розкритися в більшу міру віри, більшу міру терпіння та смирення. Тому що ці чесноти є основою нашого духовного зросту і нашого спасіння.
***
Далі ми бачимо, що Господь зцілює сліпих не на вулиці, коли вони йшли за Ним і кричали, а в домі. Зайшовши в якусь кімнату, Він звертається до них з питанням: «Що ви хочете? Чи вірите, що Я можу вам це дати?»
Через це нам дається натяк: отриманню того, про що ми просимо, має передувати наша особиста, потаємна — про неї знаємо тільки ми і Господь — зустріч з Богом.
Господь дає людині те, що вона просить, тоді, коли вона підготує своє серце до особистої зустрічі з Богом.
Чому так? Тому що такий особистий, таємний духовний досвід — основа нашої віри.
Буває, нас накривають хвилі житейського моря, ми забуваємо про духовне, а інколи — і про Бога… У такі тяжкі періоди випробувань ми, звертаючись подумки до свого минулого досвіду, зміцнюємося у вірі і виходимо з них.
Саме тому зціленню чи виконанню іншого прохання передує особистий досвід зустрічі з Богом, під час якої Господь відкриває нам щось потаємне.
***
Звернімо також увагу: Господь не нав’язує Себе нікому. Питаючи сліпців: «Чи віруєте, що Я можу це зробити?» — Він дає їм можливість розкритися у своїй вірі та проявити свою свободу.
Господь поважає і береже нашу свободу. Це диявол опутує нас путами страстей, і ми, як раби, йдемо вказаним ним шляхом. А Господь, навіть збираючись дати зцілення, перепитує: «Чи віруєте, що Я можу це зробити?».
Немає більш вільної людини, ніж раб Божий. І немає більш поневоленої людини, ніж раб своїх страстей. Про це ми теж повинні пам’ятати.
Кожен тоді стає справді людиною, коли стає рабом Божим.
Отакі важливі думки ми маємо взяти для себе з цього коротенького євангельського читання. І головне — ми маємо не просто запам’ятати, а втілити досвід цих двох сліпців у своєму духовному житті. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 23 липня 2023 р.
