Сьогодні, брати і сестри, під час Літургії ми слухали євангельську притчу про таланти (Мф. 25:14–30). Ми знаємо її, але кожен раз, коли перечитуємо чи слухаємо її знов, ми звертаємося до свого серця і в нас виникають питання.
Ця євангельська притча — про нас і те велике багатство, яке дав нам Господь, — час, а також про ті можливості, які ми маємо в житті. У когось можливостей більше, у когось менше, але вони є у кожного. Те, що ми можемо ходити, дихати, радіти і ділитися радістю з іншими тощо, — це все великий дар, про який ми задумаємося лише коли втрачаємо щось з цього.
Згадаємо притчу. Цар дав трьом зі своїх рабів таланти: першому п’ять, другому два, третьому один, — і пішов у далеку країну. Коли повернувся, то почав вимагати з кожного слуги звіт. Той, який отримав п’ять талантів, за їх допомогою здобув ще п’ять і приніс десять талантів. Цар сказав йому: «Добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю. Увійди в радість господаря твого».
Той, який отримав два таланти, набув ще два і почув від царя таку саму похвалу.
А той, який отримав один талант, не протратив його з блудницями чи пияками, але й не використав на добре діло. Він закопав талант у землю і, так зберігши, приніс цареві, коли той став вимагати звіт. Віддаючи талант, раб сказав: «Я знав тебе, що ти людина жорстока, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. Побоявшись, я пішов і заховав талант твій в землі. Ось тобі твоє».
Цар обурився і засудив раба його ж словами: «Лукавий рабе і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав; тому треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком. Отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів, бо кожному, хто має і примножує, буде надано ще більше. А негідного раба вкиньте в тьму безпросвітну: там буде плач і скрегіт зубів!»
***
Як бачимо, особлива увага у цій притчі приділена людині, яка закопала свій талант, не стала примножувати його й не віддала тим, хто міг би це зробити.
У кожного з нас є багато талантів, тільки ми інколи це не усвідомлюємо. При народженні Господь ніби поклав кожному в колиску кому п’ять талантів, кому два, кому один талант. І на Страшному Суді ми будемо звітувати за наші зусилля, за те, що ми зробили у житті.
Тож нам необхідно щоденно задавати собі питання: «Чи маю я добрі діла в своєму житті?» Примноження талантів — це творіння добрих справ. Господь дає нам не тільки таланти, а й можливості примножувати їх. Кожен день ми маємо змогу зробити щось добре. Однак часто ми проходимо повз ці можливості, думаючи: «Хтось інший зробить, допоможе, а у мене є важливіші справи». Так чинячи, ми уподібнюємося останньому рабу з притчі, котрий ніби й не розтратив свій талант, але не примножив його. І за це він був засуджений.
***
Є багато людей, які вважають, що вони отримали від Бога дуже мало. Вони заздрісним оком дивляться на тих, хто багатший, хто народився у більш відомій сім’ї, хто має у цьому житті більше можливостей. А на себе такі люди дивляться ніби з образою на Бога.
Однак є люди, котрі з мирської точки зору абсолютно обділені, однак їм це не завадило робити добрі справи. Згадаємо, наприклад, відомого на весь світ Ніка Вуйчича, котрий народився без рук і без ніг. Перемігши скорботу щодо свого становища, яка спершу огортала його душу (у молодості Нік навіть намагався покінчити життя самогубством, думаючи, що нічого не має в цьому житті), він взявся за своє життя. Нік усвідомив, що і він може робити щось і для людей, і для себе. Чоловік створив сім’ю, народив дітей і зараз збирає багатотисячні аудиторії, підтримуючи тих, хто думає, що у них все не так, як хотілося б. Нік став настільки сильним духом, що наставляє інших, фізично здорових, людей, коли вони перебувають у скорботному стані.
Іще згадаємо нашого парафіянина Юрія Тітова, котрий помер три роки тому. Через помилку акушерки він отримав родову травму і все життя страждав від ДЦП. Він не міг ні руками рухати, ні ногами, ані розбірливо говорити. Але Юрій став поетом. Він набирав на прилаштованій до інвалідного візка комп’ютерній клавіатурі чудові вірші, став членом Спілки письменників України.
До речі, один вірш він присвятив своїй акушерці. У ньому поет не кляне, не бажає їй нічого злого, а пробачає її.
Тобто головне — це сила духу людини. І якщо ми порівняємо себе з цими людьми, то зрозуміємо, як багато у нас є можливостей, скільки радості дав нам Господь! Ми лише цього не бачимо і не усвідомлюємо.
***
Знов почувши сьогодні притчу про таланти, по-новому подивимося на себе і на кожен день свого життя. Адже кожен день — великий дар Божий.
Найгостріше це усвідомлюють літні люди. Той, кому за 80, кожен день сприймає як дарунок Всевишнього, адже у такому віці людина не знає, чи буде завтра у неї можливість радіти сонцю, робити добрі справи, розділяти радість зі своїми рідними й близькими.
Ми повинні дякувати Богові за можливості і час, які Він нам дав, і не закопувати чи розтрачувати цей скарб, а примножувати — через добрі справи, через любов до ближнього, через подяку Богові за все.
І навіть якщо нам здається, ніби Господь дав нам мало, будемо пам’ятати: одне зернятко, вкинуте в землю, силою Божою приносить цілий колос; так само і те, що дав нам Господь, з допомогою Божою ми можемо примножити у багато-багато разів.
Усвідомлюючи це, будемо ставитися до свого дару з подякою Богові і примножуватимемо його. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 24 вересня 2023 р.
