Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, брати і сестри, під час Літургії ми з вами слухали Євангеліє про чудо, про яке ми вже багато разів чули, — чудо насичення п’ятьма хлібами й двома рибами більше ніж п’яти тисяч людей (Мф. 14:14–22). Свідками — і не просто свідками, а учасниками — цього чуда, яке звершив Господь наш Іісус Христос, були оці всі люди, тисячі людей. І пояснити скептикам це чудо якимись раціональними способами неможливо.
Це чудо підтвердило, що Господь наш Іісус Христос — справді Месія, справді Бог, Якому все під силу.
Це чудо говорить не тільки про насичення цих людей. Це чудо в першу чергу говорить нам про серце Іісуса і про те, яким має бути наше серце.
Оповідь починається словами, що Господь подивився на людей і змилосердився над ними. Ми підносимо молитви Господу в своїх якихось земних потребах, можливо, не дуже духовних, але важливих для нас. Нас у Нього мільйони, які одночасно звертаються до Нього. Чи чує Господь наші молитви?
Ми розуміємо, що Він чує кожного з нас. По-перше, Він — Бог Вседосконалий. Він може слухати і сприймати одночасно прохання кожного з нас. По-друге, Він милостивий, і не просто милостивий, а Він є наш Отець. Так ми і звертаємося до Нього в молитві «Отче наш», яку дав нам Спаситель. А будь-який отець переживає за кожну свою дитину і в першу чергу — за ту, яка далеко відійшла від нього. Батьківське серце найбільше болить саме за таку дитину. Так само Господь переживає за кожного, а особливо за грішників, і це підтверджується Святим Письмом, в якому Бог звертається до людини: «Якщо мати забуде свою дитину, то Я ніколи не забуду тебе» (див. Іс. 49:15). Як батькові болить серце за дітей своїх, так само й Господь переживає за нас і хоче, аби кожен з нас прийшов до Нього, спас свою душу і у вічності був разом з Ним.
***
Коли Господь закінчив Свою проповідь, — а всі ці люди слухали Його цілий день в далекому пустельному місці, — то апостоли звернулися до Спасителя: «Вже вечір і люди вже ослабли. Відпусти їх, аби вони могли щось піти купити поїсти, підтримати свої сили».
Відповідь Господа апостолам і сьогодні звучить незвично. Він каже: «Ви дайте їм їсти». Учні з подивом подивились на Нього, але за Його наказом принесли все, що в них було. Було в них усього п’ять хлібів і дві риби. Апостоли віддали все це Господу. Спаситель підвів очі, помолився та благословив їжу. І роздавали учні ці хліби й риби всім, і їли всі і наситилися.
Тут нам відкривається дуже важливий духовний закон. Якщо ми будемо уважні до свого духовного життя, то побачимо, що він працює абсолютно чітко і невпинно. Якщо усе, що маємо, ми стискаємо в долонях і вживаємо тільки для себе самих, то це залишається з нами і не множиться. А якщо ми розтискаємо долоні і ділимося зі своїми ближніми, Господь примножує те, що ми маємо.
Якщо ми подивимося навколо себе, то побачимо дуже багато людей, котрі потребують нашої допомоги. І якщо ми, маючи щедре серце, ділимося з ближніми, то бачимо, що те невелике, що ми маємо, ніколи в нас не закінчується. Крім того, будемо пам’ятати, що у наш важкий час наші ближні в першу чергу потребують від нас доброго слова, співчуття, доброї усмішки, доброго серця.
Закінчується сьогоднішнє Євангельське читання тим, що апостоли зібрали 12 кошиків зі шматками того, що залишилося після цієї чудесної трапези. Тобто Господь дає більше, ніж людина очікує.
***
Крім того, ми дуже часто не задумуємось над тим, що Господь обдарував нас багатими дарами. Наше життя — це дар безцінний, адже нас могло і не бути в цьому світі. Наше здоров’я, яке ми не цінуємо, розтрачуємо, особливо молодь. Стосунки з нашими ближніми, які ми інколи не цінуємо і руйнуємо через свою егоїстичність. Величезна цінність — це наша родина, ті люди, з якими зводить нас Господь.
Найважливіша хвилина життя — це хвилина, в якій ми зараз перебуваємо. Як ми знаємо, майбутнє ще не настало, а минуле вже минуло. І життя — це ось ця хвилина, в якій ми зараз живемо, це є справжнє життя. І найцінніша людина для нас — та, з якою ми сьогодні, цієї хвилини, зіткнулися в нашому житті. І ми повинні включатися всім серцем в цю людину, яку послав нам Господь. Тому що пройде хвилина — і це вже піде в минуле.
І життя справжнє — це не відкладене життя. А багато з нас сьогодні живуть саме відкладеним життям. Можна почути: «Ось закінчиться війна, все колись налагодиться, тоді я почну жити». Але ці роки, в які ми зараз знаходимося, нам ніхто не поверне. Це наше життя. І в цьому нашому житті нам треба вчитися жити. Хоча і важко, хоча і війна й все інше, що отруює життя… Але якщо подивитися уважно, то ми бачимо, що Господь дає і втіху. Господь береже нас. Господь зберігає живими наших близьких, рідних, з якими ми можемо сьогодні жити, спілкуватися. Ми цього не цінуємо, ми життя відкладаємо на потім. Але ми не знаємо, що буде потім і чи настане завтра для нас.
Тому ми повинні вміти жити сьогоднішнім і цінувати те сьогоднішнє, яке ми маємо, тому що це є наше життя. І ми маємо цінувати ті дари, які Господь нам дав: і здоров’я, і родину, і близьких, і саме життя, — та дякувати Богові за все це, тому що це дари від Бога. Господь дав нам це все просто по Своїй любові. Тому, читаючи сьогоднішнє Євангеліє, будемо наповнювати своє серце щедрістю до ближнього, вдячністю до Бога і жертовністю до тих, з ким зводить нас Господь по життю. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 26 липня 2026 р.
