Сьогодні під час Літургії ми слухали євангельський уривок про те, як Господь наш Іісус Христос, проходячи через відлюдні місця, зустрівся з групою прокажених.
Згідно зі старозавітними постановами, людину, яка захворіла на проказу, виганяли зі стану, і вона очікувала своєї смерті поза суспільством. Якщо було кілька таких людей, то вони збиралися гуртом, аби якось допомагати один одному. З такою групою і зустрівся Господь.
Ця хвороба була невиліковною, та людина, поки живе, сподівається на чудо. І згідно з постановами Старого Завіту, якщо хтось зцілявся від цієї хвороби, то він мав прийти до священника, і той засвідчував перед суспільством, що людина здорова і може повернутися у стан.
Люди, яких зустрів Спаситель, вже раніше чули про Нього як про Цілителя невиліковних хворих, і жили надією, що Він зцілить бодай одного з них. Тож, звичайно, побачивши Іісуса, вони з криком кинулися до Нього. І Господь каже їм: «Ідіть, покажіться священику».
Якби прокажені з’явилися у суспільстві хворими, їх би побили камінням. Та вони, хоч ще і не вилікувалися, але повірили, що можуть іти до священика, і пішли шукати Його. Мабуть, зазвичай виразки тих, хто виліковувався від цієї хвороби, загоювалися днями чи тижнями. Але у цих 10-ти прокажених їхні виразки зникли враз, поки вони йшли по дорозі.
Один з них не дійшов до священика, а повернувся, щоб подякувати Спасителю. І коли він наблизився до Господа, Іісус подивився на нього та з гіркотою сказав: «Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Тільки один прийшов подякувати, і той самарянин» (див. Лк. 17:17).
Самаряни, як ми знаємо, не приймалися іудейським народом, вважалися за непотріб. Але цей самарянин виявився більш людяним, ніж інші зцілені, іудеї (напевно, що це були іудеї, інакше б в Євангелії не було підкреслено, що вдячний зцілений є самарянином). Напевно, інші, будучи іудеями, подумали кожен собі: «Я маю виконати все так, як сказав Той, Хто мене зцілив, — я мушу показатися священику». Не було ж сказано: як зцілишся — повернись і подякуй.
Але подяка — внутрішня потреба саме людяної особистості. Якщо людина не має її, то в якомусь сенсі це недолюдина. Інколи ми, бачачи явний прояв невдячності, брутально кажемо: «Яке свинство!» Але даремно ми так робимо, адже домашні тварини по-своєму дякують за ласку, тепло, їжу… Тільки людина, якщо втрачає людяність, то втрачає і здібність дякувати.
Сьогодні багато хто з нас причастився, ми звершили Літургію, Євхаристію. Слово «Євхаристія» з грецької мови перекладається як «подяка». Це найвищий, містичний прояв нашої подяки Богові. Ми звершуємо її за тим чином, як нам звелів Господь на спомин про Свої страждання. Цей образ подяки Він дав нам під час Тайної Вечері. Тоді Спаситель сказав: «Творіть це на спомин про Мене» (Лк. 22:19). Йдучи на Літургію та молячись під час неї, ми повинні згадувати Гефсиманію, коли Господь молився до кривавого поту: «Нехай мине Мене чаша сія» (Мф. 26:39), — Його хресні страждання і вигук Спасителя на Хресті: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене полишив?» (Мф. 27:46). Прощення та спасіння наше даровані нам дорогою ціною. Господь, аби мати по справедливості право простити нам наші гріхи, зазнав це все.
Євхаристія — таїнство вічності. Тут воно розпочалося, і ми вже тут можемо прийти до цього способу вічної подяки Господу за наше спасіння. І цим ми проявляємо свою любов до Бога. Ми маємо розуміти, що любов до Бога починається з вдячності Йому за те, що Господь подарував нам спасіння, прощення гріхів.
Але ж пам’ятаємо слова апостола Іоанна Богослова: «Як ти можеш любити Бога, якщо не любиш ближнього свого?» (див. 1 Ін. 4:20). Як ми можемо бути вдячними Богові, якщо ми невдячні нашим благодійникам? А благодійники є у кожного з нас. Це наші батьки, це люди, які творять нам добро, підтримують нас. І ми не завжди їм вдячні. Найчастіше ми поводимося як ті дев’ять прокажених, що отримали зцілення, але не подякували за це Спасителю. А без вдячності неможливо стати на першу сходинку любові до своїх благодійників, до ближніх.
Тож, згадуючи сьогоднішнє Євангеліє, розширимо наші серця до того, щоб навчитися дякувати. В першу чергу — Богові, а також — нашим благодійникам. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 18 грудня 2022 р.
