22 жовтня 2023 року після нетривалої хвороби спочив багаторічний вівтарник Свято-Макаріївської церкви на Юрковиці Микола Якович Карпов (нар. 30 листопада 1943 року).
Зразок християнського терпіння, смирення та любові
(слово протоієрея Анатолія Затовського в день смерті Миколи Яковича)
Багато, особливо молодь, невдоволено кажуть: «У Церкві все про смерть, про смерть говорять…». А певно, хочеться, як мала дитина, заплющити очі і сказати: «Війни немає, всього, що навколо погане, немає». Але це все, на жаль, є. І ми, брати і сестри, не знаємо, коли настане смерть кожного з нас.
Позавчора я говорив по телефону з нашим паламарем із багаторічним стажем Миколою Яковичем, а сьогодні з сумом повідомили, що він спочив.
Він був для нас взірцем християнського терпіння, християнського смирення, християнської любові. Напевно, мало хто чув від нього якесь слово докору. Він мовчав і робив свою справу. Він раніше за всіх приходив до храму і останнім йшов.
Людина-епоха
(слово настоятеля храму протоієрея Владислава Софійчука після відспівування)
Сьогодні ми проводжаємо в останній земний шлях нашого дорогого Миколу Яковича, який є цілою епохою (не побоюся цього слова) в житті не тільки нашого храму, а й київського православ’я. Саме таким є київське православ’я: тихе, непримітне — а у цих якостях суть православної віри. Адже Господь сказав: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11:29). Цю заповідь непримітно, буденно виконував наш дорогий Микола Якович.
Чому він — епоха київського православ’я? Тому що Микола Якович зберіг зв’язок з минулим і був нашим сучасником. Ми всі його знали, ми звикли, що він є на всіх богослужіннях, він завжди поруч, завжди непомітно, але точно зробить все, що потрібно в його служінні.
Зовсім нещодавно Блаженніший Митрополит Онуфрій відзначив 70-річчя служіння Миколи Яковича у Церкві.
Будучи 10-літнім хлопчиком, він прийшов у наш храм, почав прислуговувати отцю Георгію Є́длінському (настоятелю церкви у той час). Перед тим він був іподияконом (помічником у вівтарі) митрополита Київського Іоанна у Володимирському соборі. Коли уповноважений у справах релігії зауважив митрополиту, що дитина не повинна бути в церкві, владика Іоанн сказав маленькому Миколі йти у Макаріївський храм до отця Георгія, якого митрополит шанував.
Так він разом зі своїм батьком Яковом опинився у нашому храмі. Тривалий час вони жили тут недалеко. Як розповідали свідки тих часів, його батько, Яков, був незамінною людиною отця Георгія.
Тож Микола Якович — паламар у нашому храмі не в першому поколінні. Він найстаріший з наших парафіян. Він — історія нашого храму. Микола Якович цікаво розповідав про ті часи, коли він був маленьким, про те, як митрополит Іоанн приїздив до отця Георгія.
Одного разу перед Великоднем уповноважений у справах релігії сказав владиці: «Ви на Пасху не будете служити. Ви захворіли». Такі були часи, митрополит не смів перечити. Він приїхав сюди, зайшов у вівтар через вівтарні двері, і під час святкового богослужіння, навіть не показуючись людям, сидів у вівтарі і плакав. Це я знаю з розповіді Миколи Яковича.
Владика Іоанн приїздив сюди для бесід з отцем Георгієм. Вони подовгу спілкувалися, а потім посилали Миколу викликати таксі — машини стояли там, де зараз розвертається маршрутка на Татарській. Микола біг туди, замовляв таксі, приїздив сюди, і митрополит їхав до себе у Володимирський собор.
Це ті свідчення, про які ми не прочитаємо в книжках, але могли почути з вуст свідків тих часів.
І сьогодні історія — Микола Якович — долучилася до історії. Але життя триває: підростає нове покоління паламарів — у тому числі того ж віку, якого був Микола Якович, коли він прийшов у наш храм. Церква — живий організм, у якому кожен, хто бажає, може отримати спасіння. Господь сказав: «Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» (Мф. 16:18). Церква вище часу, вона належить вічності. І сьогодні у вічність йде Микола Якович.
Можна багато чого згадувати про нашого дорогого Миколу Яковича, а Господь знає про нього ще більше. Ми пам’ятаємо його як ревного християнина, смиренного, кроткого, люблячого Бога і всіх нас. І ми всі відповідали йому любов’ю. Тому для нас сьогодні важкий день: ми прощаємося з Миколу Яковичем тут, на землі. Але віримо: якщо Господь сподобить нас вічності, там ми всі зустрінемося і вже ніщо не зможе розлучити нас від Бога і один від одного.
Ревний християнин
(слово будівника та почесного настоятеля Свято-Ольгинського храму м. Києва протоієрея Всеволода Рибчинського після відспівування)
Я — кум Миколи Яковича. Для мене він Коля, тому що ми з ним знайомі більше 50 років. Я був знайомий з його дружиною Олею*, був на їхньому весіллі. Я хрестив їхнього синочка (свого хрещеника). З родиною Карпових у мене пов’язано дуже багато років життя. Тітка Колі — Ніна Миколаївна Карпова — вивчила мене на батюшку. Я вийшов з цих стін на священика. Отець Георгій був у мене духівником.
Я пам’ятаю, як у радянські часи ми зустрічалися на квартирі Ніни Миколаївни (там же і Коля жив, і Яків Миколайович).
Хочу згадати маленьку деталь. Ніна Миколаївна писала батюшкам проповіді — на Великдень, на Різдво Христове, інші великі свята, — загалом було більше 100 адресатів. А ми — нас було десятеро — кидали конверти у поштові скриньки в різних районах Києва: один в своєму районі, другий в своєму, третій в своєму… Щоб КДБ не взнало, що в одній скриньці лежить 100 конвертів з проповідями…
Миколу Яковича я знаю десь з 22-х років. Що скажу особисто про нього? Він був ревний віруючий (як і Ніна Миколаївна: тільки так, і не інакше!) Він був також сміливий. Був подільчивий: ніколи нікому ні в чому не відмовляв. І де тільки треба було, він був на першому місці. Тато його дуже любив, Ніна Миколаївна також…
Ще недавно, 7 липня, мені виповнилося 85 років, і він приїздив на мій день народження. Такий веселий, радісний. І тут його немає!
Життя цінне не тим, скільки ти його проживеш, а яким чином проживеш! Важлива якість життя: що ти зробив за той час, який Бог тобі дав. Мій кум був достойним віруючим, і думаю, що він получить Царство Небесне.
Царство йому Небесне! Будемо молитися за нього.
* Померла 18 липня 2013 року.
