Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Сьогодні під час Літургії ми з вами слухали євангельську притчу про багатія та жебрака Лазаря (Лк. 16:19–31). Вона задає нам правильний вектор, правильний духовний напрямок, як ми маємо жити і що робити.
Ми багато разів чули цю притчу, чудово знаємо її. Однак давайте знову пригадаємо цю притчу для себе, адже ми живемо в інформаційно бурхливому світі і внутрішньо розхристані, нас весь час щось відволікає. Тому нам потрібно час від часу нагадувати собі важливі для нас речі.
Ось ця притча.
Жили в одному місті багатій — його ім’я навіть не згадується, воно й не важливе — і жебрак Лазар. Багатій все своє життя проводив у нескінченних бенкетах, одна трапеза перетікала в іншу, одне свято в наступне… Жебрак Лазар лежав при його воротах. Він хотів би насититися крихтами зі столу багатія, але йому нічого не перепадало. До жебрака приходили пси та лизали його рани, чим полегшували чоловіку страждання.
Настав час, і смерть урівняла їх.
Коли помер багатій, звісно, були урочисті похорони з пишними промовами типу: «Помер батько міста…» і так далі — як звичайно говорять на таких заходах. Після похорон про багатія забули.
Забули люди і про Лазаря. Однак ця притча відкриває нам завісу перед Судом Божим.
***
Одна справа — суд людський, зовсім інша — Суд Божий.
Багатій опинився в пеклі, а Лазар — на лоні Авраама, тобто в раю. І ця притча говорить, що вони, хоч і не могли перетнути прірву між пеклом і раєм, однак якимсь чином бачили одне одного.
І от багатій, перебуваючи в пеклі, звертається до Авраама (він міг би звернутися до самого Лазаря, але не «опускається» до цього, адже ставиться до нього з презирством). Як він звик в земному житті, багатій ніби наказує. «Аврааме, пішли мені Лазаря, — каже він. — Нехай омочить кінчик мого язика, тому що я тут страждаю, це хоч трошки полегшить мої страждання».
«Згадай, що ти одержав добре твоє в житті твоєму», — з любов’ю каже йому Авраам, даючи зрозуміти, що багатій при цьому протягом життя нічого не робив для своєї душі.
«А Лазар страждав за життя, при цьому не був ні на кого озлоблений, ніколи нікого не засуджував, але смиренно ніс свій життєвий хрест», — продовжив Авраам.
Тоді багатій, виправдовуючи себе, каже: «Пішли Лазаря до моїх п’яти братів, щоб він сказав їм, де я, — щоб вони не прийшли в це місце муки». Він ніби каже: «Якби я знав, що так станеться, я б зовсім інакше проводив своє життя».
Відповідь Авраама ніби викриває лукавство цього багатія: «Твої брати мають Мойсея, пророків. Нехай слухають їх».
«Однак якщо вони побачать воскреслого Лазаря, — каже багатій, — то послухають його».
Авраам відповідає: «Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, і тому не повірять».
***
Ми бачимо, що саме так і живуть люди. Хто не знає про смерть? Кожен розуміє, що він помре. Однак майже всі живуть так, ніби будуть на землі вічно: віддають усі свої сили, аби стяжати земне багатство, вбивають одне одного заради влади, хто на нижчому рівні — також підставляють інших, аби більше збагатитися, і т. ін. — і не думають про те, що буде справедливий Суд Божий.
Навіть люди, які ходять до Церкви, у час випробувань, буває, відходять від Церкви. Хоча вони знають Святе Письмо, розуміють, що буде воскресіння мертвих і Суд Божий…
Чудо ніяк не змінює людину, воно може лише звернути увагу людини на те, що є потойбічний світ, на деякий час відірвати її від буденних справ. А змінити людину може тільки благодать Божа, якій передує і подання якої людині супроводжує труд самої людини над своєю душею. Для цього достатньо Святого Письма, проповіді, церковних таїнств. Для цього не потрібно, аби хтось воскресав і говорив про це. Бо все вже сказано, зроблено Богом для нас з вами.
***
Про що ця притча?
Ця притча про реальність потойбічного світу. Про те, що буде справедливий Суд Божий і кожному Господь воздасть за його справи, за його життя. Зокрема ця притча — втіха для тих, хто страждає в цьому несправедливому світі.
Ця притча — це ніби посланий до нас з вами з потойбічного світу Лазар, котрий воскрес і говорить нам з вами, що ми знаходимося на роздоріжжі: є дві дороги, одна веде в пекло, а друга — до раю. І нам треба вибрати цю другу дорогу.
Ніхто не зможе на Страшному Суді сказати: «Я не чув, не знав». Тому що Господь стоїть біля дверей серця кожного з нас, і стукає, і смиренно чекає, коли ми відкриємо двері серця свого (див. Одкр. 3:20). Для того, хто відкриє, вже тут, на землі, настає рай. Тому що рай — це не якесь географічне місце у Всесвіті, рай — у серці людини. Господь каже: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Коли Господь — а Бог є Дух (Ін. 4:24) — входить в серце людини, тоді для неї настає рай вже тут, на землі.
Так само і пекло може бути всередині людини, коли вона наповнена злом, пристрастями та іншими спокусами бісівськими.
Тому ми, знаходячись на цьому роздоріжжі, повинні зараз зробити свій вибір, аби потім, коли ми будемо на Суді, нам не було гірко від того, що ми знали, чули, але не зробили.
Нехай Господь врозумить нас, наставить нас на путь істинний і завжди дає нам пам’ятати те, про що ми чуємо у Святому Письмі. Амінь.
Протоієрей Владислав Софійчук. 5 листопада 2023 р.
